Володимир Галайчук - Українська міфологія

У записі В. Гнатюка із с. Мшанець схожий текст має ще й оригінальне продовження. Роздратований невдачею чорт спересердя «йак вийшоў на горý, на такы́й кáмінь, йак витьаў гузицеў, тай забóў сьи; а ў кáмени вóбиў такé гет, што вóдно так йак с фотоґрáфійі і пуцьку му і йáйцьі і гузóцьу. То прáўда, нáші льуди вóдьіли!»[75]

Із чортом повсюдно пов’язують дівочі ворожіння з дзеркалом:

— «Но їдна їгра мене не наравіцца. Одну їгру — то я́кось девки через дзєркало… дівіліса в дзєркало, і все — шо — Доле, обозвіса… І я́кось вона в ’дне дзєркало… знов в друге… понаставляла, седєла, пока не стала крічать. Як став… у час ночі, то прісу-у-унувса волохатий, єй у те дзеркало. То коли крикне… бульш не робили тогó вже».[76]

— «А знаю ше, шо колись дівчина одна гадала так: взяла два зеркала, одне поставила позад себе, друге перед собою — такий коридор зробився. Потім вона виключила світло, запалила свічки і стала дивитись в те зеркало. Я не знаю, шо там сталося, але казали, ніби шось з того зеркала вискочило і драпнуло ту дівчину по лиці, і слід на все (назавжди — В. Г.) лишився. Казали, шо то була нечиста сила».[77]

Розповіді про те, як чорт (чи чорти) відвідують дівчат на вечорницях, доволі популярні в Україні:

— «На Андрея ворожити ходили дівчата. Долю викликали. Каже: «Доля, йди каши їсти». А раз: «Зара, зара, я, — каже, — прóйду», — доля обізвалася. Вони прилетіли до хати, стали сміятися… Як дивляця — то приходе… а приходе нечистий в хату. І шо робити? Бо до дванадцатої години він, каже, смолою розіллєця в хаті. То вони йому дали хустку з фрéнзелями, шоб він роз[в]’язав. Він ґлубав-ґлубав, і не роз[в]’язав, і пішов з хати. То мій дід Іван розказував, мій дід».[78]

— «Колись, таки правда була, тут їдна жінка справляла Гандрея. Ну і наготовилася. А прийшло багато жінок, дівчат, — мужчини нема ні їдного. А вона вийшла: «Чорте, бісе, хоць ти йди сюди, тут дівчат повно». Аж, каже, йде якесь риковисько в хату. Каже: «Боже! Всьо поперевертало по столі, і всі повтікали».[79]

— «Ми не просили, але просять… То, каже, колись вийшла їдна і каже, шо «Суджане-гуджане, ходи до нас вечерати». А вбізвалося лихе і прийшло в капелюшí. Я не кликала. Прийшло таке страхоття, ну і каже: «Хто кликав?» А всі бояцца. Типіра кажуть, шо треба насадити макітру на голову, і вийти з кóйом, і перехрестити. А поки це зробили, то воно поділось. То біше не кликали».[80]

— «Ето було таке діло. Прийшли дивчата… у хати скáргували (ну, спрéндзували — випивали, гуляли, танцювали…). Скáргували — ето вже начинається, як ето глуха ніч. І та’ як то постукали, а вони вибігли — та’ як то три хлопци. А вона до йогó… а то стоєв нечистий. Та думала, шо той хлопець її позвав, а то нечистий прийшов. То вона та’ як то з ума чуть не тронулась, але до людей ходили, і тоє…»[81]

— «Колися розказувала баба муя, батькова, вона ж стара була вже, що на Введеннє пушла… то ж на Введеннє не мона танцювати. Ну. А пошла одна дівка, така була, що вельми у Деревку (баба моя з Деревка), каже, вельми вона вже танцювала. Танцювала, танцювала, аж приходить такий пан, приїхав на бричци вже, бричка така, з такими ґузіками, і взєв її танцювати. І взєв, каже, танцював, танцював із єю, і забрав і повів надвір, і взєв, посадив на бричку і повіз. Повіз її, і того нема, нема, а її стали шукати, а він взяв її пуд кроквину засадив. То там, казала баба… Ну, в погоню, да кроквина така, він взєв посадив її, і там… то казала баба, що те місце звали Гибець. Гибець, що загинула ж та жінка. А мати вичитала: «Кому Введеннє, а мені Виведеннє». Погоня — то корчі такиї. Вниз таке, темне, корчі, там папороть, таке всяке росте… А кроквина — деревина така, виверняна, виворот. Ну, пусадив пуд виворот, да шукала, да найшла… А мати вичитала: «Кому Введеннє, а мені Виведеннє». А вона вельми… а не можна ж танцювати на Введеннє. То ж то піст, Пилиповка. Задушив, забив її. А хіба то ж як… То якесь лихе є, видно вже. То вже, видно, якесь лихе».[82]

— «Це в одної, в Буковки, вона була ворожка, були такі — молодії, красівії таки. Вдіті, як салдати, а ноги курачиї. Колись дєвкі ходили на вечуркі. Ну, да девки гуляют, да шоб хлопці ж приходили до девок. А нема хлопців, до вони давай у комин гукат, шоб хлопци прийшли… Ось ідут такіє гарниє хлопци, шо только держис. Ідут уже на вечуркі, поприходили. А вони сидєли да вишивали, у одноє впав наперсток. Вона нагнуласа достават того наперстка. Нагнуласа — гі-і-і! Курачиє ноги у хлопцув. До та мовчечки, никому не сказала, да давай утикат. А вон — за нею. А вона бачит — хлевушник, да в ту кострицу, шо льон терли, вскочила. А вон каже: «А-а-а! Догадалась, шо сховалась!» А тих за ноч повладжували девок».[83]

На Західному Поліссі популярна оповідка про те, як баба-повитуха приймала пологи в чортівки (здоровенної жаби). Як плату від «панів» у такому разі варто просити не грошей, які на ранок виявляться кізяками, а сухого листу, грані чи кінських «балабухів», які натомість обернуться грішми:

— «А якось ти нилапóє (чорти — В. Г.) приїхали по бабу. Шоб приїхала бабити. Поїхали. Забрали тую бабу. Везуть тую бабу. Лісом. Ну шо ж. Їде баба. Лісом. Кіньми. Такими вороними, харошими. Їхала-їхала, і завезли до тиї роділлі. Ну і тая роділля… а то вони жінку забрали, тиї нилапиї. Вона десь вийшла вночі й ни перехристилася… І вона шепнула тий бабі. Каже: «Якщо будуть давати капейки, будуть платити, то ни беріт. А єслі будуть давати кінські балáбухи, беріт»… Ну й, каже, платє́ть. Принесли капейки, принесли тиї кінські балабухи. Вона вже тиї балабухи взяла. Ну й везуть назад, додому. Везли до тих пір, поки півень ни заспівав. Вже як півень заспівав, а вона — на голляци. А вони ж везли на кошови. Прямо голляка така соснова. Як вона до тих балабухов — її грóши. А вона казала, та родíлля, шо як будуть