Маргеріт Дюрас - Пробудження Лол В. Штайн

Вона мала тепер вільний час. Так раптово. Багато вільного часу. І в неї з’явилася звичка прогулюватися в місті її дитинства і в його околицях.

Упродовж десяти років у Ю. Бриджі Лол так мало виходила, що чоловік іноді змушував її до цього, задля здоров'я. Тепер, у С. Тахла, вона набула цієї звички сама.

Попервах вона виходила лише час від часу, щоб зробити покупки. Потім стала виходити без приводу, регулярно, кожен день.

Ці прогулянки дуже швидко стали необхідними їй, як і все, що стало необхідним іще раніше: пунктуальність, порядок, сон.

* * *

Загладжувати терени, глибоко розорювати їх, розкопувати могили, у яких Лол удає із себе мертву, здається мені більш правильним від моменту, коли потрібно вигадувати ланки, яких мені бракує в історії Лол В. Штайн, більш правильним, ніж нагортати гори, зводити перепони, вигадувати нещасні випадки. Я вважаю, знаючи цю жінку, що вона б воліла, щоб я виправив у цьому сенсі крайню вбогість фактів її життя. Втім, я це завжди роблю, саме починаючи з доволі вмотивованих гіпотез, які вже, на мою думку, отримали початок свого підтвердження.

Отже, якщо про те, що відбувалося далі, Лол не говорила нікому, то гувернантка пам’ятає. Не багато. Але вона пам’ятає про спокій вулиць у деякі дні, про те, як проходили повз будинок коханці, про те, як Лол заглиблювалася в себе. Нещодавно вона відвідала Бедфордів. Ще ніколи вона не бачила, щоб Лол так поводилася. Отже, оскільки, зі свого боку, я гадаю, що також пам’ятаю про деякі речі, я продовжую.

Коли її оселя була вже облаштована — залишалася тільки одна кімната на третьому поверсі, яку треба було вмеблювати — у пообіддя однієї похмурої днини якась жінка пройшла повз будинок Лол і та її помітила. Жінка була не одна. Чоловік, що був із нею, повернув голову й подивився на свіжопофарбований будинок, на парк, у якому працювали садівники. Щойно Лол побачила, як з’являється ця пара на вулиці, вона зачаїлася поза огорожею, і вони її не побачили. Жінка, у свою чергу, теж глянула, але не так прискіпливо як чоловік, ніби хтось, хто вже знає. Вони обмінялися кількома словами, яких Лол не почула, попри тишу, що панувала на вулиці. Але вона дещо почула. Тільки ці окремі слова, які промовила жінка:

— Може, вона померла.

Щойно проминувши парк, вони спинилися. Він узяв жінку у свої обійми й крадькома поцілував її, дуже міцно. Шум авто, змусив його відпустити її. Вони розсталися. Він повернув назад і, вже більш швидким кроком, знов пройшов перед будинком, уже не глянувши.

А у своєму садку Лол не певна, чи впізнала вона ту жінку. Подібності витають навколо цього обличчя. Навколо цієї ходи, навколо цього погляду також. Але цей, упійманий Лол, винуватий, солодкий поцілунок, яким вони обмінялися прощаючись, чи не перегукується він із тим, що ховається в її пам'яті?

Вона більше не шукає тих, кого вона побачила (або не побачила?) знов. Вона чекає.

Лише по проходженні певного часу вона вигадує — вона, яка, здавалося, не вигадувала нічого — ходити вулицями.

Зв’язок між її прогулянками та появою тієї пари я вбачаю не стільки в подібності жінки, яку Лол побачила тільки мигцем, скільки в словах, які перша промовила недбало і які Лол, напевне, почула.

Лол почала рухатися, вона поверталася у свій сон. Лол виходила на вулиці, вона навчилася блукати навмання.

Щойно вона виходила з дому, щойно вона опинялася на вулиці, щойно вона розпочинала свою ходу, прогулянка повністю оволодівала нею, звільняла її від усякого бажання бути чи діяти у відриві від цієї непорушності сновидіння. Вулиці самі несли Лол В. Штайн протягом її прогулянок, я це знаю.

Я йшов за нею назирці багато разів, і ніколи вона мене не помічала, не оберталася, повністю сконцентрована на тому, що бачила поперед себе, прямо.

Тільки незначний випадок, який, можливо, і вона сама не змогла б пригадати, визначав повороти її шляхів: пустота однієї якоїсь вулиці, вигин іншої, дім моди, прямолінійний смуток бульвару, кохання, обійми парочок по закутках садів, під портиками. Тоді вона проходила в релігійному мовчанні. Інколи заскочені зненацька закохані підхоплювалися — вони ніколи не бачили, як вона з’являлася. Тоді вона мусила вибачатися, але таким тихим голосом, що, певно, ніхто ніколи не чув тих її вибачень.

Центр С. Тахла — просторий, модерний, з перпендикулярними вулицями. Житловий квартал розмістився з усім комфортом на захід від центру, він розкинувся широко, без жодної ніяковості, сповнений звивин, непередбачуваних глухих кутів. Вже за цим кварталом починаються ліс та поля, а також дороги. Лол ніколи не заходила так далеко до лісу, що з цього боку С. Тахла. З іншого вона ходила всюди, саме там знаходиться її будинок, що затесався серед індустріального передмістя.

С. Тахла — доволі велике місто, доволі населене для того, щоб Лол, гуляючи, могла бути впевненою що її прогулянки залишаться непоміченими. Тим більше, що вона не надавала переваги жодному з кварталів, ходила скрізь, лише дуже рідко повторно проходила в тих самих місцях.

До того ж, нічого в одязі, у поведінці Лол не могло привернути до неї більш зосереджену увагу. Єдина річ, що змогла б стати предметом такої, — це її особистість сама по собі, Лола Штайн, дівчина покинута в казино Т. Біч, яка народилася і виросла в С. Тахла. Але якщо хтось би і впізнав у ній цю дівчину, жертву жахливо безчесної поведінки Майкла Річардсона, у кого б вистачило недоброзичливості та неделікатності знову заговорити з нею про це? Хто б сказав:

— Можливо, я помиляюся, але ви часом не Лола Штайн?

Навпаки.

Навіть якби пішов розголос про те, що Бедфорди повернулися до С. Тахла і якщо хтось отримав би підтвердження того, побачивши, як проходила вулицею ця молода жінка, ніхто б не підійшов до неї без сумніву, вони вважали, що вона зробила великий крок, повертаючись, і що вона заслуговувала на спокій.

Не думаю, що Лол могло спасти на думку що люди уникали впізнавати її, щоб не опинитися в нелегкій ситуації необхідності нагадати їй про давній біль, про проблему її минулого життя, про момент, з яким вона не йшла ні до кого і, здавалося, виявляла тим бажання забути.

Ні, Лол скоріше присвоїла заслугу свого інкогніто в С. Тахла, розглядала його як випробування, якому кожного дня вона піддавала себе і з якого виходила щоденно переможницею. Певно, кожного разу вона більше заспокоювалася після своїх прогулянок: якщо вона того хотіла, її бачили