Володимир Броніславович Бєлінський - Україна-Русь. Книга третя. Українська звитяга

десь на півдні сучасної Вінничини. Хоча це не виключає, що одна із дружин Аттила могла мешкати в Києві.

Прийом гостей. «Пріск дає кілька замальовок прийому гунами гостей, до яких, безумовно, відносились і посольства. Перш за все це зустріч Великого Князя в столиці. Тут ми бачимо і хліб-сіль, і чарку вина, і якийсь, очевидно, втрачений за часів християнства обряд зустрічі князя дівчатами зі співами та під прозорими покривалами… Співами зустрічали високоповажних осіб ще до недавнього часу. В наш час залишки цього обряду залишились у вигляді виконання славня (гімну) під час урочистостей…

Зустрічі посольств та делегацій для переговорів залежали від того, бажаними вони були, чи ні. Значною мірою це було обумовлено могутністю гунів, бо посольства представляли першу особу іншої держави… Треба відзначити, що наші предки ніколи не опускалися до того, щоб убивати послів,.. або затримувати їх на багато місяців і погрожувати вбивством…

У посольстві Максиміана 448 р., секретарем якого був Пріск, знаходився змовник на життя Гатила. Змова була викрита його воєводою Едіконом. Навряд чи тюркські хани — кагани, та навіть римські імператори, маючи тодішню могутність гунів, довго роздумували б у цьому випадку. Швидше за все не лише змовник, але і все посольство було б жорстоко знищене. А що ж Гатило? Відпустив злочинця за грошима у Константинополь, щоб пересвідчитись у його провині й не скарати невинного, а посольство приймав, як належить за його статусом…» [142, с. 88–90].

Усі згадані дії та вчинки наших далеких предків суголосні українським звичаям і ментальності сьогодення.

Не будемо цитувати описи бенкетів і прийомів, влаштовуваних Аттилом та його дружиною Крекою для делегацій римлян та візантійців. За своїми масштабами та добродушністю вони стовідсотково нагадують сучасну українську гостинність.

Зазначимо: усі звичаї та елементи гунського (скіфського) побуту, наведені Пріском, належать виключно українцям. Вони не мають нічого спільного зі степовими кочовими племенами татар. А професор А.М. Кіндратенко також дослідив гунські продукти харчування, торгівлю, князівські пири (бенкети), звичаї, транспорт та навіть поховання Гатила (Аттила) і скрізь засвідчив українське походження.

Автор не наводитиме все перелічене, щоби не втомлювати читача тим матеріалом. Хто бажає — може почитати праці згаданого науковця.

Наостанок поговоримо про мову гунів (скіфів).

Мова гунів. «Хоча в працях Амміана, Пріска та Йордана є величезна кількість фактів, що свідчать про давньоукраїнське походження гунів, все ж таки найважливішою етнічною ознакою є мова, якою вони говорили, та їхні імена. Несподівано виявилось, що за працею Пріска можна встановити мову, якою говорив Гатило («Аттила»)» [142, с. 42].

У своїх працях Пріск писав:

«Становлячи різноплемінну суміш, скіфи, окрім своєї власної варварської мови, легко вивчають також унську (туранські кочові причорноморські племена. — В.Б.) або готську (германські племена. — В.Б.), або авсонську (латинську) (яка походить з італійських мов. — В.Б.), якщо у кого-небудь з них є справи з римлянами, але мало хто з них говорить по-еллінському (грецькому)» [141, с. 106].

Маємо цілком очевидно свідчення, що скіфо-сарматські племена, або гуни, як їх іменували римляни, мали свою мову і вона відрізнялася від грецької, римської (латинської), тюркської та германської (готської). Отож, за свідченням Пріска, скіфи (гуни) та Аттила мали свою рідну мову, яка не належала до тюркських (кочових) мов у 448 році.

А далі послухаємо ще один витяг із праці Пріска. Йдеться про післябенкетну розважальну програму.

«З настанням вечора були запалені смолоскипи, і два варвари, ставши на середину навпроти Аттила, заспівали пісні, в яких вихваляли його перемоги та військову доблесть… Після співу виступив якийсь скіфський блазень (дослівно — пошкоджений розумом скіф) й почав верзти різноманітну нісенітницю, яка всіх насмішила…

Після цього увійшов маврусієць Зеркон. Едікон переконав його переїхати до Аттила, щоб за його посередництвом отримати назад свою дружину, котру він взяв у варварській землі, знаходячись у тісній дружбі з Вледом. Він залишив її в Скіфії, коли Аттила послав його до Аеція… Але він обманувся у цих сподіваннях, бо Аттила розсердився на нього за те, що він повернувся в його землю. На цей раз він прийшов під час пиру і своїм виглядом, одягом, голосом і дивною сумішшю проголошуваних ним слів (він змішував з авсонською унську та готську мови) всіх розважив і у всіх збудив невгасимий сміх, окрім Аттила…» [141, с. 112–113].

З цього наш висновок: Зеркон, виступаючи перед Аттилом, не міг насміхатися над його мовою, щоб не викликати гнів володаря землі. Тому не вжив жодного скіфського (гунського) слова. Що зайвий раз засвідчує мову Аттила — скіфську.

Професор А.М. Кіндратенко значно раніше теж дійшов подібного висновку:

«Зверніть увагу, змішувались латинська, унська та готська мови, але не скіфська! (мова місцевого населення)…

Принизити мову — це принизити плем’я, серед якого ви знаходитесь, а зумисне спотворювати її — це виявляти неповагу не лише до неї, але й до народу та правителя, які нею говорять… Через те, що скіфська мова ні з якою не змішувалась й не була об’єктом сміху — це й була рідна мова Гатила та його племені. Адже для оточуючих він був як Бог, на якого навіть дивитися було небезпечно, отже й мова його була божественною… а хіба над чимось божественним можна глумитися?..

Таким чином, Гатило та його оточення говорили мовою «скіфською», не унською (татарською), не готською (германською. — В.Б.) і не авсонською (латинською). Це була та сама мова, в якій звучали слова кам (пиво), мед, страва та вар, це була мова наших пращурів. В середині V ст. ніяких скіфів давно вже не було, скіфами ромеї називали ті народи, які знаходились на теренах Скіфії — так тоді називали нашу землю Русь-Україну» [142, с. 43–44].

А ще ромеї величали нас — гунами, варварами тощо.

Ми ж себе уже в ті роки починали називати русичами. Це забуті аксіоми.

Отож, дослідимо, коли і як вживалися давні «гунські» — українські слова (страва, вар, мед і кам) у тексті Пріска та Йордана.

«Наступного дня, коли проминула вже більша його частина, королівські служки, підозрюючи щось сумне, після самого голосного кличу виламують двері й виявляють Гатила, що помер без будь-якого поранення, але від крововиливу…

Після того, як був він оплаканий тихим стогнанням, вони справляють на його могилі «страву» (так називають це вони самі), супроводжуючи її величезним бенкетом. Поєднуючи протилежні [відчуття], виражають вони похоронну скорботу, змішану з радістю» [141, с. 218–219].

Хоча німецькі науковці ХІХ століття це твердження Йордана, повністю запозичене від Пріска, приписували готам, а отже — германцям, та визначний німецький мовознавець XX століття М. Фасмер