Анна Аудгільд Сульберг - Хто проти суперкрутих

не говорили, але, гадаю, він так одягається задля мене. Щоб я миттю могла його вирізнити з-поміж решти, якщо раптом потребуватиму допомоги.

Отакий у мене друг — Нільс.

— Ні, не там, Марі! Ти стоятимеш за Ронею! Агн, теж ставай позаду!

Тея метушиться між дівчатами. Довге біляве волосся метляється туди й сюди.

— Ти стаєш тут, Фрідо, а ти там… а ти… ГАЛЛЬО, СОМЕ ON!!! Невже так, з біса, важко зрозуміти! Усі, окрім Роні та Ширін, стають ПОЗАДУ!

— Стати в два ряди не вийде, — завважила Марі. — Хіба півколом.

Я аж зіщулилася на своїй лавці. Марі що, забула, з ким розмовляє? Ніхто не наважувався так зухвало звертатися до Теї, бо потім ще не один тиждень розхльобуватиме свою ж заварену кашу.

З власного досвіду кажу.

— Агов, я тут хореограф, ясно! — рявкнула Тея. — Якщо не подобається, твої проблеми! Просто слухай, що кажу, і танцюй!

— Та ні, — похнюпилася Марі. — Я просто… Я лише подумала, що ми…

— Ліпше пильнуй за своїми руками й ногами, щоб потім не облажатися на сцені!

Мені не видно поза спинами обличчя Марі, але я собі уявляю, як воно палало.

— Сьогодні знову сачкуєш?

Ільва-Мерете сіла поруч на лавку.

Я похитала головою.

— Зле почуваюся…

Ільва-Мерете поправила пов’язку на правій руці.

— Розумію, про що ти, — сказала вона. — Тея може дістати до печінок!

Ми перезирнулися й стримано усміхнулись одна одній.

Дивно трохи, але в класі саме Тею та Ільву-Мерете я знаю найдавніше. Як уже казала, з Нільсом ми ніколи не бачилися до школи, інших заледве знала, а з Теєю та Ільвою-Мерете спілкувалася ще в дитинстві. Разом ходили в дитсадок.

З Теєю ми й тоді не були близькими подружками. Я трохи бавилася з Ільвою-Мерете та Юганною, яка тепер вчиться у паралельному класі, але вони за найменшої нагоди втікали від мене. Тож здебільшого я гралася сама. Або з Йоґґе, моїм улюбленим вихователем.

Я сподівалася, що, потрапивши до одного класу, ми дружитимемо з Ільвою-Мерете, однак скоро зрозуміла: вона має інші плани. Ільва-Мерете відразу хотіла зайняти парту поряд із Теєю в останньому ряду. Але Тея віддала перевагу Роні та Ширін, тож Ільва-Мерете змогла пересісти на «гальорку» аж у другому класі. Мені здається, вона трохи ревнувала, дивлячись, як нам із Нільсом класно живеться у першому ряду.

— КЛЕШНЯ! ГОТОВІ???!!!

Голос Теї гримить через усю залу, відбивається від стіни позад мене й Ільви-Мерете, докочується до комори з м’ячами, де Клешня схилилася над програвачем. Вочевидь, Теї дозволили трохи потренуватися у танцях на уроці.

— Гаразд! Станьте в позицію!

Я щосили мружуся, щоб ліпше бачити.

Тея піднімає праву руку й ставить ступні трохи нарізно. Роня і Ширін по обидва боки від неї роблять те саме. Я не бачу, хто є хто. Обидві мають довге темне волосся, обидві тонкі, як билинки, — здалеку не відрізниш. Решта дівчат позаду повторюють рухи за ними.

Клешня увімкнула програвач.

Хоч динаміки в спортзалі старезні й скрипучі, неважко впізнати, чий голос у них гупає.

Ріанна.

— Чекайте команди! — гукає Тея.

Доки звучить вступ, вона починає вихилятися.

— Ще п’ять секунд! «…Come ali-i-i-ive…» І… ПОЧАЛИ!

Вступають ударні інструменти, і Тея веде свій табун просто на хлопців під «шведською стінкою». Ті посхилялися докупи головами, щось запально шепочуть, а Бйорн Інґе закидає стегнами — завжди так робить у присутності Теї.

— Нумо, дівчата! — верещить Тея. — WORK THAT BODY!!!

Ну, своїм тілом вона точно працює.

— Активніше! — горланить вона. — Більше нахиляйтеся уперед! Бюст, дівчата! Уперед цицьками!

— Ну, що я казав?

Нільс валиться на лавку поруч зі мною.

Я розгублено глипаю на нього.

— Глянь, що Тея тримає у руках! — сказав він.

Я щосили примружилася, аж світ пішов обертом.

І… побачила. Вона вимахувала якимось цурпалком, ніби дриль укручувала в повітря, а тоді тицьнула ним собі під ніс і…

О ні!!!

Мікрофон!

Цурпалок у руках Теї був мікрофоном!

— Вона запрошувала до участі всіх дівчат ще в п’ятницю, — озвалася Ільва-Мерете. — Ну, усіх, окрім…

Ільва-Мерете подивилася на мене й кахикнула.

— Я теж мала танцювати з ними, якби оце зі мною не трапилося на вихідних, — вона підняла догори руку на перев’язі.

— Ви що, не чуєте! — рявкнула Тея до дівчат, які вже знову відступили до дзеркальної стіни. — ЗАД НАЗАД, ГРУДИ ВПЕРЕД!

Я потупила очі.

Нільс мав рацію.

Тея готувалася виступити на Конкурсі талантів разом з «Фьокк Йостіном» з піснею Ріанни. І це ще не все. Її виступ доповнювався танцювальним шоу всіх дівчат класу.

Усіх, за винятком мене.

Нільс гупнув мене ліктем під бік.

— Скільки б вони не тренувалися, це ще нічого не означає, — сказав він. — Тея ніколи не зуміє перевершити співом тебе, Аннебіно!

Я зітхнула.

Як це типово!

Типово!

ТИПОВО!

Тея, певно, сподівається, що за отим вихилянням-присіданням ніхто не помітить, що її спів — повний відстій.

Найгірше — так воно й буде. Ніхто не помітить…

Світла голівонька

Вам буде легко здогадатися, чого я найпристрасніше прагнула, прокинувшись уранці.

Саме так.

Залишитися вдома й влаштувати собі день-щезник.

Я заїкнулася мамі, що нині не в формі, але вона без зайвих слів стягнула з мене ковдру й звеліла не вигадувати дурниць.

— Що було б, якби всі пропускали школу через поганий настрій? — запитала мама. — Усі дівчатка, буває, почуваються трохи не в формі, коли їм дванадцять.

Я знову натягнула на себе ковдру. Але мама пиляла мене й далі.

— Тітка Муна в твоєму віці була маленька, мов карлик. Носила зубні брекети, на голові стирчали кілька кволих волосинок, і ми обзивали її major loser. Але минув час, Муна раптом почала рости, стало пишним волосся, з’явилися груди, почалися менструації, і все налагодилося.

Тітка Муна — молодша мамина сестра й моя улюблена тітонька. Хоч я знаю, мама такими балачками намагається мене розрадити (цю історію я вже чула сотні разів), та її спроби марні. По-перше, вона певним чином визнає, що я така сама безпорадна, як тітка Муна в дитинстві, а по-друге, у моєму випадку все зовсім по-інакшому.

Тітка Муна переросла свої вади. Вона стала вищою на зріст, підстриглася і… гоп! — ураз стала нормальною, навіть коханий у неї з’явився, якого прозивали Руне-Чубчик за півнячий чуб на голові і який викрав для неї зі шкільної музичної кімнати тамбурин, коли їм було по чотирнадцять років. Тітка досі його згадує.

А я?

Я ніколи не переросту свою потворність. До кінця життя матиму біле волосся, мертвотно-бліду шкіру, мружитимуся через поганий зір і завертатиму білками очей.

Я ніколи не стану