Джордж Орвелл - 1984

на столі розгорнутий щоденник. «ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА» було написано такими великими літерами, що вони через усю кімнату впадали в око. Він утнув неймовірну дурницю. Але навіть у такому панічному стані йому не хотілося закривати нотатник, щоб не забруднити кремового паперу чорнилом, яке все ще не встигло висохти.

Він глибоко вдихнув і відчинив двері. І відразу ж на нього накотилася тепла хвиля полегкості. За дверима стояла безбарвна, виснажена жінка з рідким волоссям і зморшкуватим обличчям.

— О, товаришу, — почала вона жалібним, схожим на скигління голосом, — мені здалося, я почула, як ви повернулися додому. Чи не могли б ви зайти і поглянути на наш злив під краном на кухні? Він засмітився і...

Це була місіс Парсонс, дружина сусіда, який мешкав на одному поверсі з Вінстоном. («Місіс» було словом, якого Партія не схвалювала, — ви мусили кожного називати «товариш», — але щодо деяких жінок це виходило несамохіть.) їй було близько тридцяти, але вона здавалася набагато старшою. Складалося враження, що у зморшки на її обличчі набився пил. Вінстон пройшов коридором за нею. Самостійно відремонтовані речі щодня завдавали тут чимало клопоту. У житловому будинку «Перемога», що був споруджений приблизно 1930 року, всі квартири були старезні, і він уже майже розвалювався. Від стель і стін постійно відпадали шматки тиньку, труби лопалися від кожного сильного заморозку, дах протікав щоразу, коли випадав сніг, опалювальна система протікала навіть від половини звичайного тиску, але частіше задля економії зовсім не працювала. Ремонти, окрім тих, які можна було зробити власноруч, мали схвалюватися далекими комітетами, які могли протягом двох років не давати дозволу навіть замінити розбиту шибку.

— Тома якраз немає вдома, і тому... — почала пояснювати місіс Парсонс безбарвним голосом.

Квартира Парсонсів була більшою за квартиру Вінстона і по-інакшому занедбаною. Усе було потрощене й розкидане, наче тут щойно товклася величезна розлючена тварина. Спорядження для різних ігор — хокейні ключки, боксерські рукавиці, пробитий футбольний м’яч, вивернуті, мокрі від поту шорти — все це лежало, розкидане підлогою, а на столі стояли брудні тарілки й лежали підручники із загнутими краями. На стінах висіли яскраво-червоні прапори Молодіжної Ліги та прапори Розвідників, а також плакат із зображенням Старшого Брата на повний зріст. Тут стояв звичний дух вареної капусти, притаманний усьому будинку, але його забивав ще гостріший сморід поту, який належав тому, кого зараз саме не було вдома — це ставало очевидним з першого подиху, попри не зовсім зрозумілі причини для такої впевненості. В іншій кімнаті хтось із гребінцем і клаптем туалетного паперу в руках намагався підігравати мелодії військового маршу, який досі лунав з телеекрана.

— Це діти, — сказала місіс Парсонс, перелякано поглянувши у бік дверей. — Вони сьогодні залишилися вдома. І, звичайно...

Вона мала звичку обривати речення не закінченими. Кухонна раковина була майже по вінця наповнена зеленавою водою, яка ще більше смерділа вареною капустою. Вінстон опустився навколішки й уважно оглянув колінчасті вигини труби. Йому було гидко торкатися її руками, і він ненавидів нахилятися, бо після цього завжди кашляв. Місіс Парсонс дивилася на нього безпорадним поглядом.

— Звичайно, якби Том був удома, він би все за мить полагодив, — сказала вона. — Він із радістю береться за таку роботу. Том любить робити щось своїми руками — він такий.

Парсонс працював разом із Вінстоном у Міністерстві Правди. Він був огрядним, але діяльним, безмежно дурним, сповненим ідіотського ентузіазму, одним із тих відданих і працьовитих йолопів, від яких стабільність Партії залежала більше, аніж навіть від Поліції Думок. Коли йому виповнилося тридцять п’ять років, він неохоче покинув лави Молодіжної ліги, а до того як покинути Молодіжну лігу, примудрився залишатися у Розвідниках на рік більше визначеного терміну. У Міністерстві він виконував не надто важливу роботу, для якої не потрібен був розум, натомість він був провідним активістом Спортивного комітету та всіх інших комітетів, які займалися організацією екскурсій і демонстрацій, збиранням коштів та всіма іншими видами добровільних ініціатив. Пахкаючи люлькою, він самовдоволено повідомляв, що протягом останніх чотирьох років не пропустив жодного з вечірніх засідань Громадського центру. Парсонса скрізь супроводжував гострий запах поту — своєрідне свідчення напруженого способу його життя, — навіть після того, як він ішов, продовжувало смердіти потом.

— У вас є гайковий ключ? — запитав Вінстон, намагаючись відкрутити гайку у місці з’єднання труб.

— Гайковий ключ? — безпорадним голосом перепитала місіс Парсонс. — Я не знаю. Можливо, діти...

Затупотіли ноги, знову почулася мелодія гребінця, і до вітальні вдерлися діти. Місіс Парсонс принесла гайковий ключ. Вінстон випустив воду й бридливо витяг моток волосся, який забив трубу. Ретельно, як тільки міг, він вимив руки холодною водою з-під крана і вийшов до іншої кімнати.

— Руки вгору! — наказав йому злий голос.

Гарний дев’ятирічний хлопчик з лютим обличчям визирнув з-за столу й націлив на нього іграшкового пістолета, у той час як його молодша на кілька років сестра таким самим жестом наставила на нього дерев’яну палицю. Обоє були вдягнені в сині шорти, сірі сорочки та червоні нашийні хустки — однострій Розвідників. Вінстон підняв руки над головою, але з неприємним відчуттям, що це не зовсім гра — такою загрозливою була поведінка хлопчика.

— Ти зрадник! — заволав хлопчик. — Ти кіберзлочинець! Ти шпигун Євразії! Я застрелю тебе, я розпорошу тебе, я пошлю тебе на соляні копальні!

Несподівано вони затанцювали навколо нього, вигукуючи: «Зрадник!» і «Кіберзлочинець!», причому дівчинка кожним своїм рухом наслідувача брата. Це лякало, як можуть лякати тигренята, які скоро виростуть і перетворяться на людожерів. В очах хлопчика було щось схоже на веселу злість, вгадувалося очевидне бажання вдарити або копнути Вінстона й усвідомлення того, що він уже досить дорослий, аби так вчинити. Йому справді пощастило, що в руках у хлопця не справжній пістолет, подумав Вінстон.

Очі місіс Парсонс нервово перебігали від Вінстона до дітей і назад. У вітальні, яка була краще освітлена, він із цікавістю переконався в тому, що у зморшки на її обличчі і справді набився пил.

— Розійшлися, — виправдовувалася вона. — Вони засмучені, бо їм не дозволяють подивитися на повішених, через це вони такі. Я надто заклопотана, щоб займатися ними, а Том ніколи вчасно не повертається з роботи.

— Чому нам не можна піти дивися, як вішають злочинців? — погрозливо гаркнув хлопчик.

— Ми хочемо дивитися, як їх вішають! Ми хочемо дивитися, як їх вішають! — проспівала дівчинка, продовжуючи стрибати навколо.

Вінстон