Іен Бенкс - Осина фабрика

щоб пролетіти над нею — «Т-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у! Т-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-р-ф-ф-ф-а-у!», — і на ходу копнув її ногою, здійнявши довкола себе фонтан із піску й решток медузи. «Пух-х-х-х-х!» — пролунав вибух. Я знову збочив із берега й помчав до Бункера.

Стовпи були в хорошому стані. Мішок із головами й тушками мені не знадобився. Я обійшов їх усі, витративши на це цілий ранок, і закопав мертву осу в паперовій труні не поміж двох найважливіших Стовпів, як спершу планував, а посеред стежки, прямо перед мостом. І доки був там, виліз по носійним тросам на вершечок опорної вежі й оглянув довколишню територію. Згори мені було видно дах будинку та одне зі слухових вікон на горищі. А також шпиль Церкви Шотландії в Портенілі й цівки диму, що здіймались над міськими димарями. Діставши з лівої нагрудної кишені маленького ножа, я зробив обережний надріз на великому пальці лівої руки. Помастив червоним вершечок головної балки, з якою на вежі перетиналися двотаври, і витер маленьку ранку антисептичною серветкою з котрогось мого підсýмка. Завершивши з цим, я зліз на землю й підібрав кульку підшипника, якою вчора влучив у табличку.

Перша місіс Колдгейм, Мері, Ерікова мати, померла вдома під час пологів. Голова Еріка виявилася для неї завеликою; у матері мого брата сталася кровотеча, і вона померла від втрати крові на шлюбному ложі в 1960-му. Упродовж усього свого життя Ерік страждав на доволі сильну мігрень, і я справді схильний вважати, що це пов’язано з тим, яким чином він з’явився на світ. На мою думку, і його мігрень, і смерть його матері мають безпосередній стосунок до Того, Що Трапилося з Еріком. Нещасний бідолаха; він просто опинився не в тому місці й не в той час, і тоді сталося щось украй неймовірне, щось, що геть випадково вплинуло на нього більше, ніж могло б уплинути на когось іншого, якби той потрапив у таку ж ситуацію. Утім у цьому й полягає ризик полишати острів.

Якщо так подумати, то Ерік також вчинив убивство. Раніше я вважав себе єдиним убивцею в родині, проте брат усе ж заткнув мене за пояс, убивши свою мамку ще перед тим, як навчився дихати. Треба визнати, незумисне, утім іноді намір — не головне.

Фабрика казала щось про вогонь.

Я досі думав про це й ніяк не міг зрозуміти, що ж воно означало насправді. Очевидне трактування — Ерік збирався палити собак, однак я занадто добре знав Фабрику, щоб тлумачити такі речі однозначно; мене не полишали підозри, що не все так просто.

У якомусь сенсі я шкодував, що Ерік повертається. Я розмірковував над тим, щоб найближчим часом влаштувати Війну — можливо, наступного тижня чи десь так, — але з огляду на ймовірну появу Еріка мені доведеться від цього відмовитись. Я вже багато місяців не влаштовував хорошої Війни; остання велася між Звичайними Солдатами та Аерозолями. Згідно з тим сценарієм, усі армії масштабу 1 : 72, укомплектовані танками, гарматами, вантажівками, припасами, гелікоптерами та човнами, були змушені об’єднатися, щоб відбити Навалу Аерозолів. Їх майже неможливо було спинити, солдати, їхнє озброєння й обладнання горіли й плавилися, доки один відважний солдат, котрий учепився за один з Аерозолів, що летів на свою базу, не повернувся (переживши безліч пригод) і не розповів іншим, що база Аерозолів — це пришвартована під виступом у затоці кухонна дошка. Об’єднаний загін командос дістався туди вчасно, розніс базу на друзки, а наостанок висадив у повітря береговий виступ, обрушивши його на оповиті димом рештки. То була хороша Війна, із усіма необхідними складовими та набагато видовищнішим фіналом, аніж у більшості інших (коли я повернувся ввечері додому, батько навіть поцікавився, що то були за вибухи й спалахи), утім вона закінчилась надто давно.

У будь-якому разі, оскільки Ерік прямував сюди, то, як на мене, було поганою ідеєю розпочинати ще одну Війну лишень задля того, щоб облишити все в розпалі подій і почати вирішувати справи в реальному світі. Я вирішив, що на якийсь час бойові дії доведеться відкласти. Натомість, помастивши кілька найважливіших Стовпів цінними речовинами, узявся будувати систему дамб.

Коли я був меншим, то уявляв, що врятую будинок, збудувавши дамбу. На дюнах загориться трава або поблизу розіб’ється літак, і єдине, що стане на заваді вибуху складеного в підвалі кордиту, — це вода, яку я відведу по каналу з водосховища до будинку. Протягом певного часу моєю найзаповітнішою мрією було вмовити батька купити мені екскаватор, щоб я зміг будувати дійсно великі дамби. Однак наразі мій підхід до будування загат став набагато вишуканішим і, я б сказав, навіть метафізичним. Тепер я усвідомлюю, що насправді перемогти воду неможливо; урешті-решт вона так чи інакше візьме над вами гору — просочуватиметься, проціджуватиметься, накопичуватиметься, підмиватиме й затоплюватиме. Усе, що вам під силу, — це відвести її вбік або ж на якийсь час заступити їй шлях; примусити її до того, чого насправді їй робити не хочеться. Задоволення ж полягає в елегантності компромісу, який ви віднаходите між тим, куди прагне текти вода (скерована силою тяжіння та умовами середовища), і тим, чого хочете від неї ви.

Щиро кажучи, на мою думку, у житті мало що здатне дарувати стільки ж задоволення, як будівництво дамб. Дайте мені хороший, просторий, достатньо пологий і не надто порослий водоростями берег та широкий струмок — і я буду радіти цілими днями.

Сонце було в зеніті, тож я зняв куртку й поклав її поряд зі своїми підсýмками та біноклем. Міцний Удар занурювався і вгризався в ґрунт, розсікав його й рив, будуючи здоровенну триярусну дамбу, основна частина якої утримувала води Північного струмка, утворюючи низину, яка сягала вісімдесяти кроків у довжину, що майже відповідало моєму задуму. Як і зазвичай, я скористався металевою переливною трубою, яку зберігав у дюнах неподалік від найкращого місця для зведення дамби, але справжнім pièce de résistance[1] був акведук, жолоб якого я застелив старим чорним поліетиленовим пакетом для сміття, знайденим серед плавнику. Акведук забезпечував водозлив над трьома ділянками обвідного каналу, що його я прорив трохи вище від дамби. Нижче за течією я збудував маленьке селище з дорогами, перекинутим через рештки струмка мостом і церквою.

Висадити хорошу велику дамбу в повітря або навіть просто дочекатись, доки вода хлине через край, дарує майже стільки ж задоволення, як сам процес її попереднього планування й будування. Роль людей, як зазвичай, виконували маленькі мушлі. І так само, як і завжди, коли дамбу прорвало,