Марія Дивосвіт - Темна пристань, Марія Дивосвіт

Глава 5

Старий сад при абатстві, опівніч

Сад здавався вирваним із іншого часу. Тут усе дихало спогадом: від пелюсток, що вкривали землю, до мармурової статуї янгола без крил, що похилив голову у вічному жалобному мовчанні.

Марта йшла повільно, проводячи пальцями по стеблах троянд. Вони не мали пахощів, і все ж аромат крові здавався присутнім — тонкий, металевий, як натяк на щось недобре.

— Їх тут садила вона, — озвався Алексій з-за її спини. — Моя перша любов. Вона вірила, що навіть у місцях болю можуть рости квіти.

Марта обернулась. Його очі були інші — м'які, навіть утомлені.

— Що з нею сталося?

— Її душу забрали. За мене.

Марта мовчала. Але тиша була не холодною — вона дихала спільною вагою втрат, які не потребували пояснень.

— Я не знаю, що між нами відбувається, Алексію. Але коли я поруч з тобою... — вона зупинилась, шукаючи слова. — Я чую, як моє серце згадує щось, чого я ніколи не жила.

Він підійшов ближче. Лише крок — і його присутність огорнула її, мов ніч. Темна, та не ворожа. Захищаюча.

— Це не перше наше життя, Марто.

— І ми були разом?

— Не завжди. Іноді ти втікала. Іноді я помирав. Але ми завжди повертались одне до одного.

Її рука несвідомо знайшла його. Торкнулась долоні. Його пальці були прохолодними, мов камінь. Але знизу — пульс. Повільний. Давній.

— Я боюся себе, коли я поруч з тобою, — прошепотіла вона. — Бо здається, що я можу втратити все. І все ж хочу залишитись.

Він нахилився ближче. Його губи зупинились за подих від її.

— А я боюся, що ти розтанеш, як сонце в тумані.

— Не розтану, — її голос був твердий. — Але якщо вибір — це біль, я виберу.

Він торкнувся її губ — спочатку легенько, мов спомин. А потім — глибше. Поцілунок, у якому було життя, смерть і щось третє... таке, що не мало імені.

І навколо, в саду, старі троянди розквітали знову.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍