Yuleesi - Стражі Дзеркала , Yuleesi

«Чому? Чому з ним? Он, скільки довкола людей, чому не з кимось іншим?»

-Ернандес, не бурмочи там собі під ніс! – сміючись крикнув ще один Наставник. Рубі озирнулася – звісно, це міг бути тільки Мо, добродушний темношкірий гігант, для якого, здається, в житті не існувало проблем, настільки радісно він усе сприймав. Дівчина закотила очі.

-Готова? – Хрипкуватий голос суперника повернув її на майданчик.

-Як ніколи, – процідила вона і змахнула палицею, почувши свисток Наставника.

Удар. Випад. Розворот.

Відбити. Ухилитися. Вдарити.

Здавалося, все завмерло. Було чути лише пришвидшене хрипке дихання та глухі удари хопеша об дерево.

Ще випад.

-А! – цей окрик вирвався випадково, коли ударом палиці вона вибила меч із його руки. На мить і він, і вона застигли. Ніби в сповільненій зйомці вона бачила, як його брови метнулися вгору від здивування. А тоді – ще розворот. Підсічка – глухий удар його тіла об підлогу.

Севен смикнувся, але встати не зміг – Рубі стояла над ним у випаді, опустивши один кінець палиці до його горла. Вона усміхалася.

-А так тобі подобається? – вона усміхнулася ще ширше. – Упевнений?

Почувся свисток Наставника.

-Упевнений, – раптом пустотлива усмішка прикрасила його обличчя. – Тріумф на твоєму обличчі виглядає неймовірно…

Ривок, – і їй здалося, що небо із землею помінялося місцями, а тоді її спина зіткнулася з підлогою. Севен, задоволено усміхаючись, нависав над нею.

-…А злість – іще неймовірніше, – закінчив він.

Рубі сердито рикнула, вдаривши кулаками об підлогу.

                                                     ***

Вона металася по квартирі, як поранений звір. Найточнішим порівнянням, мабуть, був би вепр – металася Рубі з тією ж грацією, натикаючись на стіни і копаючи стільці.

-Чорт! – раз-по-раз рикала дівчина, стукаючи по горизонтальних та вертикальних поверхнях. З голови не виходив сьогоднішній день, а, точніше, бойове і спаринг із Севеном.

Севен… Дівчина спинилася біля вікна, вдихаючи прохолодне повітря квітневого вечора. Як вона могла так розслабитися? Чому не відступила від нього на безпечну відстань одразу після свистка? Хотіла насолодитися цим тріумфом…

Як він сказав?

«Неймовірно виглядає тріумф на твоєму обличчі…»

Рубі торкнулася його долонями – обличчя палало. Горіло все тіло, наче у лихоманці.

«Неймовірно».

Чому така проста фраза змогла вивести її з ладу майже на весь день? Після повернення з Університету все валилося з рук – вона забула купити персиків, розбила одну зі своїх чашок, бо руки тремтіли, наче вона все бойове займалася зі штангою, мало не спалила вівсянку, що варилася на плиті…

-Що ж відбувається? – застогнала Рубі, торкаючись чолом холодної шибки.

Може, не йти в клуб? Але ж п’ятниця. Крім того, після сьогоднішнього провалу вона мала право на відпочинок. Рубі знову стиха загарчала, згадавши самовпевнену посмішку Севена.

Нічого подібного! Вона не дозволить якомусь обскубаному павичеві з роздутим его зіпсувати їй вечір п’ятниці! Гуляти, так гуляти!

Коли Рубі, в короткій темно-синій сукні і шкірянці, підходила до «Стоянки», біля клубу вже юрмилася основна маса відвідувачів. В основному байкери на всяк смак – від двадцяти до шістдесяти – і їхні супутниці, а також усілякі хулігани та ті, хто себе ними вважає. Пробиратися між людьми ніколи не було її улюбленим заняттям, але до бару інакше не дійти.

-Привіт, Брі! – перекрикуючи галасливу музику, гукнула Рубі, постукавши по шинквасу. З-під нього вигулькнула нечесана постать бармена, запакованого у шкіру з ніг до голови. Браян був її знайомим ще з тих часів, коли вона вперше сюди прийшла. Він тут сидів з вечора до ранку, щодня, а три роки тому став працювати тут, бо чому б не отримувати гроші за те, що зависаєш в улюбленому клубі?

-Привіт, – усміхнувся він. – Що будеш? – Брі нахилився ближче. – Я припас для тебе пляшечку неймовірного вина.

-Тебе Зак скоро просто знищить, – засміялась Рубі. – Дай мені пляшечку і скажи, що мій столик вільний.

-Твій столик вільний, а Зак переживе, йому вистачить, он, скільки народу. – Браян раптом нахилився до неї: – Ти сама чи з кимось?

-Сама, – здивовано відповіла Рубі. – А що?

-Та мені здається, що о-он той чувак чи то запав на тебе, чи то збирається тебе вбити.

Дівчина глянула туди, куди досягав погляд бармена. І відразу ж її настрій зіпсувався ще більше.

-Харпер, – майже засичала вона. – Якого дідька?..

Мстить. Він тут не просто так. Він чекає, поки не залишиться свідків. Стежить за нею.

Рубі мерзлякувато повела плечима і зціпила зуби.

-То що там з моїм столиком?

-Прошу, міледі, – Брі театрально вийшов з-за шинквасу і особисто провів її до столика в маленькій кабінці, де висіла табличка «Зарезервовано».