Джоджо Мойєс - Після тебе

там що вони думають. Хочу робити свою роботу, приходити додому і нічим не клопотатися до наступної зміни. Я хочу сказати, що не можу повернутись у Стортфолд і бути знову тією дівчиною. Тією, яка. Я не хочу відчувати дбайливо замасковане мамине несхвалення, не хочу татового життєрадісного «все добре, все буде добре». Не хочу проходити повз Віллів будинок щодня, думаючи, яке місце я в ньому мала, — від цього ніде не подітися.

Але я не хочу цього казати. Бо раптом стомилася, усе болить — і я просто більше не можу боротися.

За два тижні тато привозить мене додому у своєму робочому фургоні. Там попереду лише одне місце для пасажира, тому мама залишилася вдома готуватись. Під нами несеться шосе, і мій шлунок нервово напружується.

Веселі вулиці мого рідного містечка тепер мені чужі. Я споглядаю їх дещо віддалено, вивчаю. Усе здається таким маленьким, таким стомленим, таким нудотно-солодким. Я розумію, що саме так бачив це Вілл, коли вперше повернувся додому після аварії. Відганяю цю думку. Ми під’їжджаємо до нашої вулиці, і я намагаюся провалитися крізь сидіння. Не хочу цих ввічливих розмов із сусідами, не хочу виправдовуватися. Не хочу, щоб мене судили за мої вчинки.

— Ти як? — Тато повертає голову до мене, наче здогадався, про що я думаю.

— Нормально.

— Ну й молодчинка. — Він коротко плескає мене по плечу.

Мама вже чекає на нас коло дверей, коли ми паркуємося коло будинку. Вона, мабуть, стояла коло вікна з півгодини. Тато ставить мої сумки на сходинку та повертається допомогти мені вийти з машини, підтримуючи мене плечем.

Я обережно спираюся ціпком на брукований тротуар і майже фізично відчуваю, як за моєю спиною шурхотять штори в сусідніх будинках, поки я доходжу до ґанку. «Дивись, хто приїхав, — чую я їхній шепіт. — Цікаво, що вона накоїла цього разу?»

Тато веде мене вперед, уважно стежачи, як я ставлю ноги, — наче раптом вони можуть зірватися та бозна-куди побігти.

— Нормально? — повторює він. — Давай, не квапся.

Бачу, як дідусь визирає з-за маминої спини в коридорі — на ньому, як завжди, картата сорочка та улюблений синій джемпер. Нічого не змінилося. Навіть шпалери ті самі. У коридорі той самий килим — на ньому видно смужки там, де мама пилососила зранку. На гачку висить моя стара синя куртка з капюшоном. Півтора року. А таке відчуття, наче я років десять тут не була.

— Не підганяй її, — каже мама, стиснувши руки. — Ви йдете надто швидко, Бернарде.

— Та вона ледь пережене Мо Фараха[5]. Якщо ми будемо йти ще повільніше, це буде прогулянка Місяцем.

— Обережно, сходи. Бернарде, може, будь позаду — якщо вона впаде?

— Та я знаю, де сходи. Це ж тут усього лише двадцять шість років прожито.

— Дивися, щоб вона не перечепилася через поріг, Бернарде. Ти ж не хочеш, щоб вона і друге стегно зламала.

«Господи, — думаю я. — Ось так тобі було, Вілле? Кожного-кожного дня?»

І тут на порозі з’являється моя сестра, відштовхуючи маму вбік.

— Заради Бога, мамо! Давай, Гопалонгу[6]! Ото, блін, ти влаштувала тут шоу.

Тріна підставляє під мою вільну руку своє плече та кидає швидкий погляд у бік сусіднього будинку. Її брови здіймаються вгору у німому жесті «Що, справді?» Я майже фізично чую, як із шурхотом запинаються штори.

— Купка витріщак, блін. Ану швидше — я обіцяла Томасу, що ти покажеш йому шрами, перш ніж він піде на свій гурток. Боже, як ти схудла. Твої цицьки наче два мандарини в шкарпетках.

Сміятись і йти водночас мені важко. Томас біжить мене обіймати, і мені доводиться спертись об стіну, щоб він мене не збив.

— Вони правда тебе розрізали, а потім зібрали назад? — питає. Він уже мені по груди на зріст. Спереду немає чотирьох зубів. — Дідусь каже, що вони точно щось зібрали не так, як було. І хто його знає, як нам це зрозуміти.

— Бернарде!

— Та я ж пожартував.

— Луїзо. — Голос у дідуся хрипить. Він підходить до мене та обіймає — і я його теж. Його старечі руки тримають мої навдивовижу міцно. Супиться. Удає, що сердиться.

— Я знаю, тату. Я знаю. Але тепер вона вдома, — каже мама.

— Ти повертаєшся у свою стару кімнату, — оголошує тато. — Тільки ми там поклеїли шпалери з трансформерами для Томаса — ти ж нічого не маєш проти декількох автоботів та предаконів?

— А в мене в дупі були черв’яки, — видає Томас. — Мама каже, що про це не треба казати комусь не вдома. А ще не треба пхати пальці…

— О Господи! — перепиняє його мама.

— Ласкаво просимо додому! — резюмує тато, і сумка з його рук падає мені на ногу.

3

Озираючись назад, я бачу, що перші дев’ять місяців після смерті Вілла я була наче в тумані. Я відразу поїхала до Парижа — навіть не повертаючись додому. Від свободи в мене паморочилась голова, а Вілл пробудив у мені такі апетити, яких я раніше не знала. Я найнялася працювати в бар, куди часто заходили іммігранти, — тут не звертали уваги на мою жахливу французьку. Поступово я покращувала своє знання мови. Я винайняла невеличку кімнату в Шістнадцятому окрузі над ресторанчиком близькосхідної кухні. Ночами я просто лежала тут без сну, прислухаючись до розмов нічних пияків та ранкових кур’єрів. І щодня почувалася так, наче проживаю не своє життя.

У перші місяці з мене наче зняли шкіру — я відчувала все неймовірно гостро. Прокидалась у сльозах або зі сміхом і дивилася на світ так, наче з очей прибрали якийсь фільтр. Куштувала нові страви, гуляла незнайомими вулицями й розмовляла з людьми не своєю мовою. Іноді мені здавалося, що він переслідує мене, що я дивлюсь на все його очима, що чую його голос.

«Що ти про це думаєш, Кларк?»

«А я ж казав, що тобі сподобається!»

«Скуштуй це! Спробуй те! Давай!»

Без свого звичного повсякдення я загубилася. Мені знадобилося декілька тижнів, перш ніж я перестала вважати свої руки безглуздими без щоденного дотику до його тіла: м’яка сорочка, на якій я застібала ґудзики, теплі нерухомі руки, які я ніжно мила, шовковисте волосся, яке я й досі відчувала між пальцями. Мені