Анастасия Хэд - Ходімо зі мною, Анастасия Хэд

Глава 4

Глава 4
Ярик

 

Майже закінчивши снідати, я почув дикий зойк. Не було сумнівів — це Лія. Перетворившись на вовка, я помчав до озера. Лише б не було пізно… Русалка майже затягла її на дно. От же гидота, я ж попереджав їхнє кодло, щоб не чіпали моїх гостей! Пірнувши у воду і вчепившись їй у горло, я відчув огидний присмак крові в роті. Кров, змішана з болотяною тванню — ще те задоволення. Краєм ока я побачив, як Лія відпливає, і мені стало легше: ну тепер розважимось. Я витягнув цю видру на берег — вона борсалася, але недовго. Все сталося в одну мить: довгі щупальця обплели моє тіло і, присмоктавшись, ця тварюка впорснула отруту, тіло налилося свинцем і ставало дедалі важче керованим. Не може бути!? Присоски почали повільно, але впевнено витягати мої життєві сили і кров заодно. Якими б сильними не були перевертні, паралізовані ми мало чим відрізнялися від звичайних людей. І от, коли я майже відключився, на межі свідомості почув постріл. Це була Лія. Не побоялася ж повернутися. Що, звірятко стало шкода? Ну-ну. Русалка встигла втекти, а мене остаточно накрило: біль палючою хвилею розповзалася тілом, затягуючи мене в таку бажану темряву.

Я знепритомнів, а коли прийшов до тями — був уже у своїй спальні.

— Сподіваюсь, наша фурія не вб’є мене за це? — бурмотіла вона. — Нічого, я тебе сховаю, підлікую, а як видужаєш — відпущу на волю. Тільки не кусай його, добре? Він, звісно, противний, але не треба цього робити.

Це мене насмішило. Навіть про мене піклується.

Коли Лія закінчила перев’язку, я заснув. Не їв, не пив — для відновлення сил зараз немає нічого кращого за міцний сон.

Дивне відчуття. Я опинився в темному вузькому коридорі. Вдалині виднілася вузенька смужка світла. Босі ноги відчували холодну й шорстку поверхню дикого каменю, яким був вимощений підлога. Я йшов на світло, не думаючи — воно манило мене своїм теплом. За великою дубовою брамою виявилася простора кімната. Обстановка нагадувала середньовічний замок. Стіни й підлога були кам’яні, у дальньому кутку кімнати, біля вікна, було викладено великий камін — у ньому палав вогонь, саме він зігрівав у цю пору року. Золотисто-червоні гобелени з зображенням чорного вовка прикрашали стіни, не дозволяючи холоду проникати всередину. У кожному куті стояв високий підсвічник, кожен уміщував до п’ятнадцяти свічок. У кімнаті панував легкий напівморок. Посеред кімнати стояло величезне ліжко з масиву чорного дуба з бордово-червоним балдахіном. Частина ліжка, яку я бачив, була завішна. У кімнаті панувала метушня.

— Мая, ще води! — крикнула дівчина в білому чепці й такому ж фартушку поверх синьо-сірого плаття.

Інша дівчина кинулася до дверей, несучи в руках велику діжу з водою.

— Аааааа! — жіночий крик оглушив простір.

— Нічого, пані, потерпіть ще трохи, — метушилася біля господині дівчина в чепчику.

Я дуже здивувався. Картина нагадувала пологи, й мені явно була незрозуміла ця ситуація. Відсунувши полог балдахіна, я побачив… Мама?! Не може бути. Вона була ще дуже молодою. Її золоті кучері розсипалися по подушці, піт заливав її прекрасне обличчя, на якому застиг вираз нескінченної муки. Поруч сидів батько — зазвичай владний і сильний, але зараз він був зовсім зломлений. Було видно, що він нервує. Я не звик бачити його таким. Усе дитинство він тільки й робив, що воював. Навіть перед найважчою й кривавою битвою він був спокійніший.

— Аааа! — пролунав крик, перший крик новонародженого.

— Крупненький малюк, пане, — усміхнулася круглолиця повитуха, загорнула дитину в ковдру й передала батькові.

— Моя гордість, — сказав він, приймаючи немовля. — Віднині ти — Ярослав! Будь сильним, хоробрим і мудрим, сину мій! — голос батька гримнув по кімнаті, але ніхто не помітив скупу чоловічу сльозу, що скотилася по вкритому щетиною обличчя.

— Дякую тобі, рідна, — він ніжно поцілував маму й віддав їй дитину.

І тут я відчув дивне тепло. Здавалося, воно зароджувалося десь у серці й хвилями розтікалося по всьому тілу, зцілюючи й зігріваючи моє зранене тіло.

Розплющивши очі, я все ще перебував у вовчій формі, хоча нічого дивного: після поранення, а особливо магічного виснаження, у такій формі відновлюватись легше й безпечніше. Поруч спала Лія. Її рука лежала на моєму боці. Як вона тут опинилася — не розумію. Пам’ятаю лише, що заснула вона в ліжку. Я насолоджувався її теплом — таким світлим і приємним, ловив кожен промінчик її енергії й потроху п’янів. Сили повертались, але вставати й іти не хотілося. Мені було добре з нею — тут і зараз. Як же втомлюєшся від відповідальності, метушні й обов’язків. Останніми днями я зовсім випав із життя, відійшов від справ, що зовсім мені не властиво. Не для глави клану, який має бути суворим і тримати підлеглих у стальних рукавицях. Стелла навіть не зателефонувала жодного разу, хоча якби щось сталося, помічниця повідомила б негайно.

— Уууу, — замуркотіла Лія, вона закинула на мене ногу. Рани заболіли, і я рефлекторно сіпнувся. Від несподіванки вона підскочила й відійшла подалі.

— Ой, пробач, друже,— яка ж вона мила. Розкуйовджене волосся і легкий рум'янець, футболка, що сповзла на одне плече, звабливі груди... Ну от знову! Набиратися сил і ні про що не думати — ось що зараз найважливіше.
Я відчув, що щит ззовні трохи ослаб. Маг, який його встановив, прив'язав щит до моєї сили — так було потрібно, щоб я міг проходити крізь нього і впускати тих, кого сам дозволю: людей або істот. Але якщо я слабшав, це загрожувало і щиту. Ось чому ще невідомо, чим уся ця ситуація може скінчитися. Зараз треба бути напоготові. Сподіваюсь, непрохані гості не надто пильно стежать за прохідністю моєї перешкоди, інакше нам не переливки. Клята русалка! З роками хижаки вдосконалюють тактику бою і навички, а я, мабуть, від них добряче відстав. Так, давненько я не перераховував щупальця цим водяним виродкам. Дія паралітика вже минула, і я міг якось рухатися. Підвівшись, я випив усю воду й схрумав м’ясо. Лія з насолодою спостерігала за моєю трапезою.
— Ото молодець! — вигукнула вона й піднялася з підлоги. — Може, ще?
І що вона від мене чекає? Відповіді? Я демонстративно відсунув миску на знак протесту і покульгав до виходу. Вона намагалася мене зупинити.
— Гей! Стій! Я розвідаю обстановку, чи немає Ярика. Його, наче, не було, але все ж перевірити варто.
Вона дрібно побігла в коридор, перевіряти, чи нема там мене. Так, ця ситуація починає втомлювати. При першій зручній нагоді треба обернутись. Зникнення вовка поясню, що просто в ліс утік. Я зачекав «зелений сигнал» і покульгав надвір.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍