Анна Стоун - Гармонія , Анна Стоун

Розділ 2. Дуже поганий задум

— Де ти був? — Мерлін був невдоволений тим, що Альбрехт пішов без попередження. — У нас тут багато справ.

Альбрехт стояв похнюпившись. Він не міг зізнатися, що закинув усе лише для того, щоб побути наодинці з Радою. Але на запитання йому довелося відповісти.

— Пробач. Я оглядав місцевість. Рада розповідала, що неподалік буде побудована школа, в якій вона навчалася! Ось мені стало цікаво.

— Школа? Тут? — кинув на нього здивований погляд Мерлін, відірвавшись від списків пошкодженого майна.

— А що тебе дивує?

- Нічого. — аж занадто незацікавлено промовив Мерлін. — Як настрій  Леді Озера?

Альбрехт завмер з відкритим ротом.

— Звідки ти її знаєш?

— Я тут був дев’ять років тому. І якщо мені не зраджує пам'ять, то Леді Озера казала, що це марні спроби! І взагалі вона була не в гуморі.

- А мені Нерісса сказала, що через кілька років там стоятиме школа! — заперечив йому Альбрехт.

— Отже, тоді було зарано. Мені ця ідея дуже подобалася. Було більше часу, я б сам її збудував! Бо Притулок магів — офіційно мій! Королева Карина подарувала мені цю землю! — Мерлін тихо засміявся. — Під чарівну школу!

— До речі! — Альбрехт ляснув себе по лобі. Він ледь не забув. — Нерісса просила, щоб ти зайшов до неї! Вона знає відповіді на твої запитання! — Мерлін здивовано підняв брови, але Альбрехт не зміг пояснити. — Сказала, це терміново.

— Завтра. — зітхнув Мерлін. — Я дуже втомився. За кілька днів я повертаюся до столиці. Не можна її надовго залишати!

Альбрехт кивнув.

— Я послав шпигунів. Вони мають дізнатися, де знаходиться основна Тріщина.  – сказав Мерлін через декілька хвилин. — Я не дуже хочу воювати з Морлом, але він мені не дає вибору.

— Ти говориш про нього як про рідну людину! Завжди! Хіба ти не бачиш, що Морл чудовисько? — підібгав губи Альбрехт.

— Альбрехте, я його знаю! Або знав... Він був непоганою людиною. І я сподіваюся, що у ньому щось залишилося світлого. Ми маємо закрити цю Тріщину.

— А що, якщо не вдасться? — обережно поцікавився Альбрехт.

— Боюся це буде кінець усьому. Ігри з часом це дуже серйозно. – кущисті брови чарівника зійшлися на переніссі.

Альбрехт зблід, слова застигли на язиці.

— А якщо Морл не усвідомить? Якщо не дасть закрити Тріщину?

— Тріщина буде закрита у будь-якому випадку! Навіть якщо для цього доведеться пожертвувати власним життям. Ставки дуже високі. 

Альбрехт вже відкрив рот, щоб поставити чергове запитання, але саме у цей час двері вітальні стукнули та увійшла Рада.  Альбрехт витріщив очі, побачивши у що вона була вдягнута.  На ній була червона сукня з глибоким декольте. Але навіть у такому провокативному вбранні дівчина була чарівна.

«Дідько! — вилаявся Альбрехт. — Виколіть мені очі!»

Це раніше його не цікавило, у що вона була одягнена, а зараз… Зараз він був готовий роздягнути її поглядом.

«Трясся… — спохмурнів Альбрехт. — Правильно сказала Нерісса! Пора мені йти звідси!»

— Мерлін, вибач. Я піду продовжу займатися справами. — кинув Альбрехт і намагаючись не дивитись на Раду вийшов із вітальні. І тільки тоді він зміг нарешті перевести подих.

«Садистка!  — подумав він, на мить обернувшись. Серце шалено калатало під сорочкою. Такої підстави від тіла він не очікував. — Та годі тобі, дурне! Вона ж твоя подруга. Ти ж скільки разів лікував її! А зараз задивився та пропав».

Як тільки двері за ним зачинилися, Рада зітхнула. Вона вже давно у голові перебирала слова, які хотіла сказати. Дівчина раніше рідко хвилювалася, що подумають про неї люди. А зараз почала нервувати ще до того, як зайшла до кімнати.

Вони вже другий день перебували у будинку коменданта Віджио. Рада зі слів слуг знала, що цей особняк належав колись сім'ї Локстерн. Представник цього роду заснував "Резенфорд". Але зараз був не час для уроку історії.

Мерліна не часто можна було побачити наодинці.  Рада почувала себе ніяково. Як вона збиралася спокусити Мерліна? НАВІЩО? Рада подумки перебирала, що може йому сказати. Вона не була спецом у зваблені. Частіше це її прихильність намагалися здобути.

Єдине, що  додавалося впевненості, це пророцтво Долунай.

«Дідько, невже складно було сказати якийсь герцог?!»  — Рада не знала, про кого говорила привид Долунай. Але, крім Мерліна, вона не знала нікого з герцогів. Цілком забувши про Альбрехта.

Рада була впевнена, що у цьому випадку прокляття нікого не торкнеться, бо коханням навіть не пахнуло.

— Я не заважатиму? — повівши плечем, дівчина зробила кілька кроків до Великого герцога. Відкриті ділянки шкіри покрились сиротами чи то від холоду, чи від страху.

— Ні! Я вже збирався йти! — сказав Мерлін, та почав збирати на столі папери.

— Будь ласка, зачекайте! Я хотіла з вами поговорити ! – Рада гарячково думала над тим, що сказати. — Як йдуть справи у Віджио? Вам щось стало відомо про Тріщину?

— Ні. Я послав своїх людей, вони мають це з'ясувати! — Мерлін раптом повеселішав. — Отже, твоя школа тут?

— Так! Я сьогодні була там. Завжди мріяла побачити, на що схоже це місце до будівництва. Якщо цікаво, я можу вам про неї розповісти! А можу провести екскурсію! — дівчина сперлася долонею на дерев'яну стільницю. Тепер чарівник, якщо опустить погляд відразу побачить усе що треба. 

— Залюбки! Завтра збираюся поїхати туди! Візьмемо Альбрехта. Йому це також цікаво.

— Він уже все знає! — Рада від роздратування почала кусати нижню губу. Він навіть не дивився на неї, хоч вона стояла у декількох кроків від нього.

—  Так. Він казав, що був там. Але він ще хотів поїхати.

Бачачи, що чоловік збирається йти, дівчина занервувала.

— Мерлін! У вас все вийде! Незабаром буде закрито Тріщину! Я впевнена, що вам за це всі будуть вдячні! Адже ви врятуєте увесь світ! – промовила вона, зробивши ще один крок до нього.

— Про це ще рано говорити! Але дякую, що ти у мене віриш. Як закрию, тоді й вирішуватимемо, що робити далі! Адже ти хочеш повернутися додому?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍