Рей Бредбері - Марсіанські хроніки. Повісті, оповідання

вигукнув він, стрибнувши через поріг, щойно жінка розчинила двері. — Хіба ж можна так поводитися з гістьми!

— Ви забруднили мені підлогу! — закричала жінка. — Геть звідси! Коли вже заходите до мене в дім, то вимийте спершу свої брудні черевики.

Чоловік кинув розпачливий погляд на забруднені глиною черевики.

— Не варто зараз звертати увагу на такі дрібниці, — відказав він. — Гадаю, слід якось відзначити цю радісну подію. — І капітан довго дивився жінці у вічі, ніби намагаючись пояснити поглядом, як важливо те, що вони зробили.

— Якщо через вас у духовці підгоріли мої кришталеві пампушки, — вигукнула нарешті жінка, — то я вас усіх відлупцюю поліном!

Вона нахилилася над гарячою духовкою і за мить випросталась. Обличчя в неї розчервонілося, вкрилося потом. Очі її були жовтогарячі, а шкіра світло-брунатна. Сама вона була тоненька і вертка, мов дзиґа. Голос її звучав різко, наче дзвін металу:

— Зачекайте тут. Я піду до містера Ттт і дізнаюся, чи може він прийняти вас. Ви у якій справі?

Капітан круто вилаявся-ніби вона вдарила його по руці молотком.

— Скажіть йому, що ми з Землі і ми зробили те, що нікому ще не вдавалося.

— Що не вдавалося? — перепитала вона і відразу застережливо піднесла руку. — Мені це байдуже. Я скоро повернуся.

Тупотіння її маленьких ніг луною прокотилося по кам’яному будинку.

За розчиненими дверима синіло неозоре марсіанське небо, гаряче й незворушне, мов тропічна морська глибінь. Марсіанська пустеля лежала під сонцем, як велетенське доісторичне болото, і над нею коливалися хвилі гарячих випарів. На сусідньому пагорбі стояла невелика ракета. Ланцюжок слідів тягнувся од ракети просто до дверей будинку.

Згори почулася голосна суперечка. Хлопці на порозі перезиралися, переступали з ноги на ногу. Чоловік нагорі щось кричав. Йому відповідав жіночий голос. Почекавши хвилин п’ятнадцять, земляни почали ходити по кухні, виходити за поріг.

— Закуримо? — запропонував хтось, витягаючи пачку сигарет. Усі запалили, видихаючи цівки білого тютюнового диму. Хлопці обтрусили одяг, поправили комірці. А голоси нагорі то дужчали, то завмирали. Врешті капітан глянув на свій годинник.

— Двадцять п’ять хвилин, — констатував він. — Хотів би я знати, що вони там роблять. — Він підійшов до вікна і визирнув надвір.

— Ну й спека сьогодні, — зауважив хтось із хлопців.

— Атож, — озвався інший.

Голоси нагорі стишились, а потім і зовсім змовкли. Тепер ніщо не порушувало тиші в будинку. Люди нічого не чули, крім власного дихання.

Так минула година.

— Сподіваюсь, у них усе гаразд, — мовив нарешті капітан. Він прочинив двері, зазирнув у сусідню кімнату і побачив Ттт. Вона спокійно поливала квіти, що росли посеред кімнати.

— Недарма у мене таке відчуття, ніби я щось забула, — сказала жінка, помітивши капітана, і вийшла на кухню. — Вибачте, будь ласка, — вела вона далі, подаючи йому клаптик паперу. — Містер Ттт дуже зайнятий і не зможе вас прийняти. — Жінка вернулася до плити й додала:-До того ж вам слід звернутися не до містера Ттт, а до містера Ааа. Ідіть із запискою до сусідньої ферми — тієї, що на синьому каналі, — і містер Ааа пояснить вам усе, що ви хочете дізнатися.

— Та ми нічого не хочемо дізнатися, — почав був капітан ображено. — Ми самі все добре знаємо.

— Ви одержали записку — чого ж вам іще треба? — запитала жінка і рішуче взялася до роботи. Видно було, що це її останнє слово.

— Ну, що ж, — сказав капітан, вагаючись і не знаючи, йти чи не йти. Здавалося, він сподівався зовсім іншого. Мабуть, такий буває вигляд у дитини, яка замість розкішної новорічної ялинки побачила голе дерево — без цукерок і прикрас. — Ну, що ж, — повторив він. — Ходімо, хлопці.

Четверо вийшли з будинку і опинилися під гарячим мовчазним марсіанським небом.

За півгодини Ааа, сидячи в своїй бібліотеці й сьорбаючи електричне полум’я з металевого кубка, почув під вікном голоси. Він перехилився через підвіконня і побачив чотирьох людей в однаковому вбранні, що стояли на кам’яній доріжці й, примруживши очі, дивилися на нього.

— Це ви містер Ааа? — гукнули вони.

— Так, я.

— Нас послав до вас містер Ттт! — крикнув капітан.

— Чому він послав вас до мене? — запитав Ааа.

— Йому було ніколи!

— Ну, це вже нікуди не годиться, — роздратовано мовив Ааа. — Невже він гадає, що я сиджу тут без роботи і чекаю, поки він пришле до мене людей, з якими йому ніколи возитися?

— Зараз це не так важливо, сер! — крикнув йому знизу капітан.

— Для вас, може, й ні, але для мене важливо. Сьогодні мені треба багато прочитати. Містер Ттт дуже нерозважлива особа. Вже не вперше він так робить, аби йому було зручніше, зовсім не рахуючись із моїм часом. Не махайте руками, сер. Почекайте, поки я закінчу. Слухайте мене уважно. Всі завжди уважно слухають кожне моє слово. І поводьтеся ввічливіше, інакше я взагалі з вами не розмовлятиму.

Люди у дворі незграбно тупцювалися. Капітан аж почервонів, і на очах у нього виступили сльози.

— А тепер скажіть мені, — питав їх Ааа учительським тоном, — чи личать містерові Ттт такі вчинки?

Четверо землян дивилися вгору, знемагаючи від спеки.

— Ми прибули з Землі! — нарешті обізвався капітан.

— Гадаю, його поведінка не гідна вихованої люди — роздумував уголос Ааа.

— Ми прибули в ракеті. Вона там, на пагорбі.

— Як ви вже знаєте, Ттт не вперше таке робить.

— Ми прилетіли в ракеті з самої Землі!

— Мабуть, таки піду і скажу йому все, що я про нього думаю.

— Ми прилетіли вчотирьох: я і ці троє хлопців, мій екіпаж.

— Ні, ні, це треба зробити зараз-таки. Я йду.

— Земля!.. Ракета!.. Люди!.. Подорож!.. Космос!..

— Піду й дам йому доброго прочухана! — гукнув Ааа і зник з підвіконня, ніби лялька зі сцени. За хвилину в кімнаті почулися сердиті голоси. Це Ааа розмовляв із своїм противником за допомогою якогось невідомого пристрою. Тим часом каштан і його команда сумно поглядали на ракету, що бовваніла вдалині, на свою милу й рідну, як батьківський дім, ракету.

Ааа знову з’явився у вікні. Обличчя в нього світилося тріумфом.

— Сто чортів! Я його викликав на дуель!

— Містере Ааа… — спокійним голосом промовив капітан.

— Я застрелю його, як собаку! От побачите, застрелю!

— Містере Ааа, вислухайте мене. Ми пролетіли шістдесят мільйонів миль.

Ааа вперше уважно подивився на каштана.

— То звідки ви, кажете, прибули?

Капітан щасливо посміхнувся. “Нарешті ми підійшли до суті справи”, — шепнув він своїм супутникам. А вголос сказав:

— Наш корабель пролетів шістдесят мільйонів миль. Ми з Землі!

Ааа позіхнув:

— У серпні цього року відстань до Землі дорівнює п’ятдесяти мільйонам миль. — Він узяв якусь