Кері Ло - Коли ти поруч , Кері Ло

Тимофій

Після роботи набираю найкращого друга й пропоную з’їздити в клуб, розважитися. Дістало все: на роботі завал, в особистому житті – повна срака.

Марина вже тиждень мене ігнорує. Думав, перебіситься за пару днів, і ми, як завжди, помиримося. Це ж не перша наша сварка, коли вона збирає речі й грюкає дверима. Раніше все було просто – кілька днів мовчанки, потім вона поверталася, ніби нічого не сталося. Але цього разу все інакше. І, схоже, це справді кінець.

Питання лише в тому, що мене більше дратує: сам розрив чи той факт, що я витратив на ці стосунки два роки життя?

З Мариною ніколи не було спокійно. Вона – наче вулкан, завжди готовий до виверження. Надто емоційна, надто вибухова. Улюблена донечка заможної сім’ї, яка звикла отримувати все, що забажає. І якщо щось іде не за її сценарієм – ховайся.

От і цього разу вона влаштувала сцену через те, що я відмовився скасувати зустріч заради якоїсь вечірки з її друзями. Зустріч, де я мав підписати угоду, до якої я йшов цілий рік.

Коли я сказав “ні”, Марину знову прорвало.

Вона кричала, що я її не кохаю, що мені байдуже, що для мене робота важливіша за неї, що я ніколи не цікавився її життям. А ще — що я не хочу ходити з нею на вечірки та знайомитися з її друзями.

І ось тут вона має рацію.

Я справді не хочу.

Бо її друзі — це мажори, які гуляють на гроші своїх батьків. А я все, що маю, заробив сам. Я знаю, що таке працювати до ночі, знаю, що таке вибивати угоди, знаю, як важко піднятися без зв’язків.

І я ніколи не зрозумію людей, які мають усі можливості, але витрачають їх на алкоголь і безглузді тусовки.

Тож спілкування з такими людьми мені не цікаве.

Але Марина хотіла, щоб я ходив з нею на всі ці вечірки. Вона не розуміла, що мені це просто не потрібно. І я не бачу нічого поганого в тому, що вона ходить туди сама — я їй цього ніколи не забороняв. Так само, як ніколи не примушував її відвідувати якісь заходи разом зі мною. Це було б безглуздо.

Мій друг каже, що Марина просто хоче похизуватися мною. Можливо, він має рацію. Не знаю.

Я не знаю, чи справді Марина хотіла мною хизуватися, чи їй просто було важливо, щоб я був поруч.

Але я знаю інше.

Ми надто різні.

Їй потрібен хтось, хто буде жити її життям, розділяти її захоплення, насолоджуватися тими ж речами, що й вона. Вечірками, безтурботністю, друзями, які не рахують грошей і не переймаються завтрашнім днем.

А я — не такий.

Я звик усе заробляти сам. Звик ставити роботу на перше місце, бо знаю, що ніхто не дасть мені гарантій, окрім мене самого. Я не можу дозволити собі жити так, ніби нічого не має значення. Я не хочу витрачати час на порожні розмови й фальшиві посмішки людей, які бачать у тобі лише статус, а не особистість.

Марина цього не розуміла. Вона не хотіла приймати мене таким, яким я є. 

Вона дивилася на мене, як на когось, хто має змінитися. Хто має навчитися розслаблятися, веселитися, бути частиною її світу.

Але я не хотів.

І якщо чесно — не міг.

Бо одного разу ти погоджуєшся на щось, що тобі не цікаве, щоб зробити приємно іншій людині. Потім — ще на щось. А потім прокидаєшся і розумієш, що живеш не своїм життям.

Я цього не хотів. І, мабуть, саме тому ми не могли бути разом.

Але, чорт забирай…

Чи справді не могли?

Що, якби я трохи більше старався її зрозуміти? Що, якби ми обоє просто навчилися слухати одне одного?

Я ж її кохав.

Можливо, не так, як їй хотілося. Але хіба це означає, що не кохав узагалі?

Тепер уже запізно щось змінювати. Але чомусь ця думка не дає мені спокою.

Дзвінок друга відволікає мене від цих думок.

— Ну що, ти їдеш чи знову передумаєш? — у голосі Дена лунає звичне знущання.

— Їду, — відповідаю коротко.

Мені справді треба хоч трохи розвіятися. Бо якщо я ще трохи залишуся сам на сам зі своїми думками, то точно зірвуся й зроблю якусь дурницю. Наприклад, напишу Марині.

Я ж не ідіот, правда?

Не той, хто після розставання сидить і переглядає старі фото. Не той, хто перечитує її повідомлення, ніби в них є відповідь на питання, яке я навіть не можу сформулювати. Не той, хто думає, що, можливо, ще не все втрачено.

Хоча, здається, саме це я зараз і роблю.

Звісно, що я не пишу їй. Але телефон весь час під рукою. Іноді мені здається, що якщо я просто трохи почекаю, він усе-таки засвітиться її ім’ям.

Але він мовчить.

Як і вона.

— Я біля клубу. Де ти? — знову дзвонить Ден.

— Вже під’їжджаю, — відповідаю й врешті кладу телефон у кишеню.

Вечір починається, а я даю собі слово, що хоча б на кілька годин перестану думати про Марину.

Клуб зустрічає мене гучною музикою, неоновими вогнями й запахом алкоголю, змішаним із солодкими парфумами. Давно я не був у таких місцях.

Ден уже чекає біля бару, з усмішкою піднімаючи келих мені назустріч.

— Думав, ти знову відморозишся, — кидає він, коли я підходжу ближче.

— Ти ж знаєш, що я завжди тримаю слово, — кидаю у відповідь, сідаючи поруч.

Замовляю собі віскі. Бармен ставить переді мною склянку. Я киваю й роблю перший ковток. Гіркота обпікає горло, але не допомагає. Не знімає напругу, не стирає думки.

— Ну, розповідай, — Ден нахиляється ближче, перегукуючи музику. — Це точно все? Марина цього разу не повернеться?

Я знизаю плечима.

— Не знаю. Вона не писала, я теж.

— О, значить, точно все, — хмикає він. — Бо зазвичай ти здаєшся першим.

— Не сміши, — фиркаю.

— Ну давай, чесно, — Ден усміхається, але в його погляді забагато розуміння. — Ти ж завжди першим йдеш на примирення.

Відводжу погляд. Випиваю ще ковток.

Бо, чорт забирай, він правий.

Завжди перший. Писав їй або дзвонив, після чого Марина поверталася так, ніби нічого не сталося. Бо думав, що так простіше. Бо був певен, що між нами справді щось є.

Але зараз… зараз я не впевнений.

Ден, здається, це відчуває, бо змінює тему: