Уляна Дудок - Львів. Пані. Панянки

Я вважаю себе причетним до Вашого життя, і то не лише через дружбу з Вашим братом. І тому насмілюсь написати тих декілька слів, які, дуже на це сподіваюся, Ви не візьмете за зле. Учора довідався, що зі Львівського сейму Ви не дістали ані півзлотого на Ваше навчання в Мілані, бо, мовляли, не хотіли співати у Львові за 300 злотих місячно. Чи це правда? У всякім разі уклінно прошу Вас прийняти саме таку суму на підтримку Вашої освіти. Однак тими пару сотками я би був не обібрався, а Вам буде хоч якась запомога.

Як будете у Львові – дайтеся знати.

Може бути, що Ви розгніваєтеся на сей мій лист, я наперед перепрошую та прошу рівночасно, якщо Ваша ласка, дати бодай найменшу відповідь.

Даруйте ще раз за мою одвертість…

Кланяюсь із глибоким поважанням

Той сам Лісницький»

Нічого собі… Адже це справжнє зізнання в коханні, незважаючи на інакомовність. Як би тонко і вишукано не мережав Лісницький власні думки, цього не можна приховати. Ладна заприсягтися, що Соломія добре знала про почуття до неї Володимира Лісницького, тодішнього семінариста, котрий на момент їхнього знайомства ще не ухвалив рішення остаточно присвятити власне життя Богові.

Цікаво… Але відповідь Соломії не містить і натяку на щось особисте. Радше скидається на лист доброму другові, чиє щире приятельство дає розраду за кордоном.

Фотографую лист Крушельницької, який умістився на двох аркушах, котрі я помережала гусячими лапками власного скоропису.

Мілан, 4.4 1894

«Високоповажний пане!

Нині, при святій неділеньці, маю свобідний час, то й пишу до Вас.

Я нічого напевне не знаю, але, мабуть, забавлюся в імпровізацію і з’явлюся в Галілеї,[2] бо хотять, щоби в театрі Львівським співала. Мусили би і Ви прийти на оперу та скритикувати мене по-людськи. А знайдеться багато дечого, за що буде можна насварити на мене, та, проте, я Вас наперед прошу – востро до мене беріться і ані на макове зерно не фольгуйте[3] моїм блудам.

Про те, що Ви мене питали, напишу прямо, аби не вірили різним пересудам. Умисне Вам розкажу про се, бо Вам хочу сказати всю правду. Кошти на дальше моє навчання тут, у Мілані, отримую від одної англічанки Mis Alexander. Ця Mis Alexander, почувши мій голос та довідавшись, що я не маю о чім довго зістатися в Мілані, постановила мене своїм коштом довести до цілі. Я зразу, розуміється, здуріла на таку пропозицію вже не для того, що знайшлася подібна персона, але просто тому, що я якусь вартість маю у людей. Гірко мені було на сю оферту згодитися по поводу моєї гордої натури, але переконавшись, що, відкинувши помічну руку Mis Alexander, сама потерплю і її болісно уражу, згодиламся на той дар тимчасовий, аж тільки згодом зрозуміла так, що при першій нагоді її зверну кошти, понесені на моє образованє в музиці.

От і видите, яким я чудом змогла бути тут через півроку!»

Далі папір попсовано і неможливо нічого прочитати. Майже цілий аркуш перетворився на мутно-синю пляму. Про що я теж, за порадою Любомира, зробила відповідну помітку. Лише наприкінці листа можна розібрати ще кілька речень:

«Бувайте здорові, а за всьо, чим мене дарите, дякую щиренько із дна душі!

Соломія»

Збираюся вже прикріпити файли листів до звіту Юліані Всеволодівні, проте в останній момент щось мене спиняє. Ні, листи привезу особисто в Київ. Не хочу бути помічницею, котра лише добуває факти, робить записи і примітки для основної статті. Я – журналіст і сама напишу свій матеріал.

* * *

Другий день роботи в архіві. Переписуємо листи. Справа просувається значно швидше. Водночас почуваюся вкрай утомленою. Виглядає, що й Любомир теж добряче напрацювався, бо йому випало перемальовувати довгі листи Лісницького, а мені коротенькі відповіді Соломії на них. Плечі та руки ниють, ніби довелося відтиснутися до ста разів. Ця робота чимось подібна до шахтарської праці: під землею, при неживому електричному світлі вигарбуєш скарби, щоб потім роздивитися їх та оцінити вже на денному світлі.

– Поспішайте, бо мусимо вже зачинятися… Завтра гарненько собі все допишете, – пані Уляна майже невідступно