Степан Босий - Монгольська навала, Степан Босий

Володимир, лютий 1238 року.

Князь Михайло стояв на мурах Володимира, вдивляючись в темряву, що опускалася на місто. Вітер холодно віяв через край стін, не залишаючи жодної надії на тепло цієї ночі. Місто готувалося до останнього бою. Володимир був важливою фортецею, і якщо його впаде, шлях монголів до Москви стане відкритим. Серед цих важливих стін повинна була народитися нова надія для всіх руських князівств, що боролися за свою свободу.

Перед ним, у низинах, стояли величезні юрби татарських військ. Вершники, озброєні луками та списами, чекали наказу атакувати. Але їхня чисельна перевага була відчутною. Монголам не доводилося поспішати. Вони знали, що руські стіни не витримають довго, а їхня армія достатньо сильна, щоб розчавити будь-яку оборону.

Михайло підійшов до своїх воєвод, відчуваючи, як їхні погляди, наповнені тривогою та рішучістю, зупиняються на ньому. Він був відомий своєю мудрістю та здатністю бачити ситуацію з різних боків. Але навіть його досвід не міг змінити того, що монголи були надто сильні.

— Ми не здамося, — сказав Михайло, хоча його голос був твердо сповнений суму. — Це наш край, і ми не дозволимо ворогам стати на нашій землі.

— Але, князю, — заперечив один із воєвод, — їх сила занадто велика. Ми тримаємося, але не зможемо витримати без кінця.

Михайло, знаючи, що скільки б він не намагався, втримати оборону без допомоги буде неможливо, вирішив обрати найкращий стратегічний крок:
— Ми будемо діяти, поки зможемо. І навіть якщо нас зламають, ми не піддамося.

Володимир, попри всі свої фортеці, був не готовий до такої облоги. Стіни, хоч і міцні, не витримали постійних ударів таранів і вимогливих штурмів. Татари почали руйнувати все на своєму шляху, витягуючи з дерева величезні дерева, перекочуючи каміння. Від кожного удару земля під ногами здригалася.

Дмитро, головний воєвода міста, організував оборону, розставивши своїх людей на всіх стратегічно важливих точках. Але розумів, що це лише відстрочка. Його підлеглі, незважаючи на свій героїзм, відчували, що це не просто битва за місто — це битва за весь Північний Схід. Кожен воїн знав, що буде боротися не лише за свою шкуру, але й за рідну землю.

Зранку, коли перші монгольські війська намагалися прорватися через ворота, Михайло наказав відкрити одну з брами, пускаючи ворогів всередину. Але це була лише пастка. Всі решта воріт були замкнені, і з тилу на татарів вдарила вся резервна армія. Це була остання спроба зупинити ворога.

Але сили монголів були невблаганні. Після кількох годин кровопролитних боїв татарським військам вдалося прорватися в місто. Десь із глибини міста чути було крики, а кожен ріжучий удар здавався все страшнішим. Володимир падав. Татари вдиралися до кожного закутку міста, спалюючи будинки та вбиваючи кожного, хто стояв на їхньому шляху.

Михайло зібрав залишки військ на головному майдані. Його обличчя було спокійне, хоча в очах все ще горіла та сама рішучість, що супроводжувала його протягом усієї боротьби.

— Всі ми вмираємо на своїй землі, — сказав він, піднявши меч. — Але ми не піддамося.

Михайло і його воїни загинули в бою. Князь загинув як герой, але його смерть не була марною — вона стала символом боротьби. Володимир-Суздальський край падав, але дух цього героїчного князівства залишався живим