Денис Ряполов - Очі Лісу, Денис Ряполов

— Щось це там? — Мілана вказала рукою у вікно. — Наче очі чиїсь.

— Очі? — Катя нагнулася до вікна і повела ліхтариком.

— Ха! Попалася! — Мілана залилася сміхом.

— Це взагалі не смішно! — Катя легенько вдарила подругу ліхтариком. — Це не смішно!

— Тоді чого я тут сиджу та заливаюся? — Мілана витерла очі.

— Ненавиджу тебе…

Мілана притулилася до неї та погладила по спині:

— Ой не кажи, мала, ти ж знаєш, що обожнюєш мене.

— Але більше так не роби.

— Гаразд, — Мілана підморгнула.

Вони допили чай, пересунули стіл та стільці до дверей і розстелили спальні мішки на підлозі.

— Як же це класно, — Катя зняла чоботи та пом’яла стопи.

— Що саме? Попасти під зливу і ночувати у загубленій халупі серед лісу? — Мілана подивилася на подругу.

Катя залізла у спальник та потягнулася:

– Та просто вибратись з міста.

– А, – Мілана кивнула. – Так, класно, мабуть…

Вона дістала мобільний та зробила селфі з подругою:

– Потім виставлю у себе, хай заздрять нашому п’ятизірковому готелю з мишами.

Мілана намастила обличчя кремом та залізла у свій спальний мішок. Вона поставила між ними туристичну лампу та зменшила світло до мінімуму.

– Розкажи мені якусь цікаву історію, – Мілана повернулася до подруги. – У тебе ж в голові постійно щось відбувається.

– Про що?

– Та я не знаю, про що завгодно…

Катя замислилася і через хвилину промовила:

– Я розповідала тобі про ельфів на моїй кухні?

– Про ельфів, – Мілана піднялася на лікоть і подивилася на Катю. – На твоїй кухні… такого я ще від тебе не чула.

Катя повернулася до неї і почала розповідь:

– Ну то слухай… Коли я була малою…

– Ти і зараз мала, – перебила розповідь Мілана.

Катя легенько вдарила її по руці:

– Будеш слухати чи ні!?

– Так, вибач! Я просто не втрималася! – Мілана засміялася.

– Коли я була малою, – Катя уважно подивилася на подругу, Мілана закрила рота рукою та намагалася втриматися від жарту. – Мама розповідала мені історії про ельфів, що живуть у нас на кухні. Вона казала, що вони виглядають як люди, тільки маленькі, висотою як половинка олівця.

– Крихітки ельфи, – кивнула Мілана.

– Так, крихітки. Вони дуже розумні і живуть понад п’ятсот років, вони пам’ятають ще ті часи, коли люди зналися з магією, коли всюди були ліси та галявини. З часом, коли люди відійшли від природи та забули про чудеса, декотрі ельфики поселилися у домівках людей, щоб наглядати за ними, допомагати.

– І таки ельфи живуть на твоїй кухні на Русанівці? – здивувалася Мілана.

– Якось вранці вдома я проснулася та пішла на кухню, аби випити кави та поснідати і побачила на столі сліди.

– Тобто? – незрозуміла Мілана.

– Наче хтось ходив по столу босоніж, – Катя глянула на подругу. – Крихітні стопи, пальці та п’ята, прямісінько як у людей, тільки дуже малі.

– Ти це зараз серйозно?

Катя лукаво посміхнулася:

– А хто мене знає.

Вона підклала під голову руки та закрила очі.

– Дякую, от тепер я вже точно не засну, – Мілана сиділа та дивилася на Катю.

– Мама казала, що вони добрі, тому можеш спати.

– Як тепер спати? Тепер тільки про твоїх ельфиків і думаю…

Катя позіхнула та сказала:

– Добрих тобі снів.

– І тобі, – Мілана вимкнула лампу.

За вікном спалахувала блискавка, дівчата лежали тихо, прислуховуючись до звуків у хатинці та в лісі і скоро шепіт дощу приспав їх.

***

Катя проснулася від яскравого сонця і подивилася навкруги. Вона не одразу зрозуміла, де знаходиться, але, побачивши поряд Мілану, заспокоїлася і все згадала.

Вона тихо вилізла із спальника і подивилася у вікно. За вікном колихалося гілля дерев, про вчорашню зливу нагадували сяючі краплини на траві та листі, вологе свіже повітря, як буває тільки вранці в лісі після сильного дощу.

– Що, вже ранок? – Мілана потягнулася та голосно позіхнула. – Ми все-таки пережили цю ніч.

– Доброго ранку, – привіталася Катя.

– І тобі доброго.

Мілана розстібнула спальник та сіла, вона кліпала сонними очима, роздивляючись кухню. Раптом на вулиці почувся лай собаки та нерозбірливий чоловічий голос.

– Хтось іде, – Катя дивилася на стежину.