Анна Лерой - Дім для Пенсі, Анна Лерой

«Ні, — вона зупиняє себе, — це погана звичка: розраховувати витратити те, що ще не зароблено. Та й не час зараз для порожніх мрій!»

— Колись я збирався розповісти цю історію твоїм прийомним батькам, — пан Лежич занурюється назад у своє крісло і затягується люлькою. Ароматний дим огортає все навколо. — Їхній загін був досить добре екіпірований, щоб дійти до руїн і відволікти охорону. Але того дня вони повернулися з обгорілою змученою дитиною. Я зрозумів, що заради інтересу вони нікуди не підуть, маючи тебе на руках. Гроші були не важливі: якраз справа наближалася до весни, а то був кінець багатого на дивності сезону. Правду кажучи, і цілюща сила була потрібна лише про запас. Так от, у той момент мені одразу стало зрозуміло, що для походу за деревом зарано. Але зараз я чітко бачу: можу тобі про нього розповісти.

— Але в мене немає загону, — Пансі не страшно, вона не особливо вміє боятися. Але чи є в неї шанси там, де потрібні сили багатьох?

— А він не завжди й потрібен, — хмикає трактирник. — Зараз найглухіший час. Занадто сонний навіть для чудовиськ. Людожерський перевал все-таки мій дім, відчувати зміни в його настрої — це інший бік жаху, який живе поруч зі мною з першого дня мого приходу сюди...

Пенсі стримано киває. Нічого нового пан Лежич не сказав. Вона й сама інколи чує сніг... А що казати про тих людей, хто з перевалу спускається тільки, щоб зачати чи виносити дитя? Ось таке це жахливе місце — Чорний ліс. Нічого тут, крім чудовиськ і дивацтв, не плодиться.

— Значить, у мене є шанс?

— Не просто шанс, я майже впевнений у твоєму успіху, дівчинко, — трактивник усміхається, жмурячись, і випускає півдюжини клубів диму, білих, як весняні парні хмари.

Впевненість пана Лежича раптово передається Пенсі. Вона відчуває, як усередині неї зароджується маленьке, але таке важливе для цих проклятих снігових темних земель сонечко. З ним цей похід можливий, з цим теплом вона точно не заблукає в Чорному лісі й винесе казкове дерево до людей.