Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

«О аллаху всемогутній… Невже?»

— У синій колір увібралася наша земля, — вів далі посланець. — Наш великий і всемогутній хондкар Амурат Третій переселився у світ, де немає земних печалей і турбот…

Якуб-баша упав на землю і голосно заридав:

— Вай-вай-вай!

За хвилину вже ридав увесь палац. Стогони й плачі лунали звідусіль. Бейлер-бей лежав, ридав і думав про те, хто ж нині стане хондкаром. Невже Мухаммед?..

Так, повноправним володарем Туреччини став не Ях’я — малолітній син гречанки Єлени, а син іншої дружини султана — Мухаммед…

— Нехай аллах дасть сили найяснішому хондкарові Мухаммеду Третьому повести нашу країну до ще більшого розквіту й щастя. Ми всі вірно служитимемо йому, — урочисто сказав бейлер-бей.

— Є ще одна звістка, — перебив гонець. — Прошу прочитати оцей фірман[20] султана, адресований вам особисто.

Бейлер-бей Якуб розгорнув шматок пергаменту.

«Наказуємо в будь-який спосіб умертвити Ях’ю. Мухаммед Третій».

Всю ніч нуртувало, шаленіло Чорне море.

Холодний вітрюган летів з півночі, з далекої, невидної української землі. Він летів, женучи перед себе чорні розкошлані хмари. Перед самим берегом вітер кидав ті хмари вниз, бив ними по воді, мов праником, і тоді гриміло все навколо, здригалися скелі, ламалися столітні дуби на узвишші.

Трапезонтська бухта була схожа на велетенський казан, у якому варилося якесь шайтанове вариво.

Трапезонт мовби вгруз у землю і прикрився покрівлями, які двигтіли під дужими поривами бурі.

Такої буремної ночі з крутого скелястого берега до моря спускалося четверо людей. Попереду йшов невисокий товстий чоловік з палицею в руці. Він обережно намацував ногами шлях і підтримував високу молоду жінку в довгому чорному одязі.

Далі йшли хлопчик і жінка, трохи нижча за першу. Вона ж несла в лівій руці великий клунок.

Це були харем-агаси Махмуд, Єлена, султанчук Ях’я та Устя.

— Уже недалеко, — прокричав харем-агаси і показав у темряву рукою. — Он там, за поворотом, якраз і буде…

— Хоч би скоріше, — прошепотіла Єлена.

Устя тримала Ях’ю за руку. Малий слухняно дибав за нею. Йому не казали нічого, але розумний султанчук відчував, що цієї ночі у його житті відбувається якийсь крутий поворот…

Стара болгарка Параскева, як тільки почула в палаці бейлер-бея про те, що вже є новий султан, одразу побігла до свого земляка Махмуда. Вони вирішили: треба рятувати Ях’ю.

— Я нікуди не поїду звідси, — відповіла Махмудові Єлена. — Ніхто не посміє вбити мого сина, якому сам батько заповідав владу. Ось у мене його лист… Я поїду до Стамбула. Я покажу Мухаммедові власноручно написані султаном слова про те, кому має належати влада. Я при всіх скажу, що він — самозванець!

— У ваших словах — найглибша істина, але ж Мухаммед кине вас і вашого сина до зіндану[21], де вас уб’ють… Уб’ють, бо кожен новий султан мусить убити своїх братів-ворогів…

— Я не можу кидати рідну землю.

— Вона для вас така ж рідна, як і для мене, прошу вибачення, що посмів порівняти свою нікчемну особу з вашою.

— Але це — рідна земля мого Ях’ї.

— Він ще повернеться сюди. Але — султаном. Він візьме владу в свої руки. Проте для цього треба дійти зрілого віку.

І от вони втікають з Трапезонта.

Ось і берег. Десь там, у морі, стрибає, скаче на хвилях невеликий сандал[22]; на ньому одчаюга капудан-ага[23], якому заплачено фантастичну суму золотом, матроси, які не бояться нічого в світі, крім хіба що ножового удару в спину, — вони теж одержали по доброму гаманові з грішми…

— Хутко в човен!

Бородатий моряк схопив на руки Єлену і поніс у човен, що гойдався на хвилях. Махмуд узяв на руки Ях’ю. Устя опинилася в обіймах якогось безбородого й безвусого турка.

Вона теж зразу не хотіла втікати з Трапезонта. Десь тут був її Тодорчик. Але Махмуд сказав:

— Усте, коли Ях’я повернеться назад і стане султаном, він допоможе знайти і врятувати твого сина. А на що ти сподіватимешся, як сидітимеш у Трапезонті? Та й, зрештою ж, ти тікаєш з неволі агарянської, з рабства…

— Душа моя на Україні, а серце тут, біля Тодорчика…

— Ні, ти повинна їхати.

Устя довго плакала, але зрештою погодилася.

Ях’я цупко тримався за борт широкого незграбного човна, що його кидали хвилі з гребеня на гребінь, мов опуку. І лячно вдивлявся в темну, розкипілу безвість…

Потім, через три десятки літ, згадуючи цю ніч, Ях’я думатиме, що його доля схожа на отой неповороткий човник, пущений у бунтівне, розшаліле море…

Справді — відтоді мине три десятки літ…

Книга перша

Стріли над степом

Частина перша

Розділ перший, у якому йдеться про божу кару, що її зазнала наймогутніша з наймогутніших держав світу

Яничар Лазіз штовхнув ліктем свого приятеля Селіма й показав пальцем на правий мінарет Айя-Софії:

— Диви!

Селім зупинився й глянув на високу круту баню, що вирізьблювалася, мов намальована, на тлі темно-блакитного, всіяного зорями неба.

— Хмарку бачиш? Он випливає з-за мінарету… На що схожа?

— На дівчину… Ух ти, мов дівчина-гяурка…

Справді, з-за мінарету випливала незвичайна хмарка, точнісінько дівчина в білому, розпроставши, мов крила, руки, на які накинуто прозору білу хустку. Вона летіла над сонним Стамбулом, наче птаха, а внизу виблискував Золотий Ріг, золотилися під місячним сяйвом серпи на банях Айя-Софії, мечетей Баязида й Сулеймана, підіймали в небо гострі зубці громади фортеці-в’язниці Єді-куле, роззявляли кам’яні пащеки гадюки з верху Зміїної колони, шайтановим пальцем стирчав обеліск Феодосія.

Селім заворожено стояв посеред вулиці. Яка дивна хмарина…

Ніч була місячна, ясна, прозора, як юність. Уже давно в Стамбулі та Анатолії буяла весна.

Десь хлюпала вода, гавкали собаки і брязкало щось залізне.

— Про що ти думаєш? — запитав Лазіз.

— Про що? — мовби прокинувся Селім. — Та про неї все, про оту хмаринку… Ти ж знаєш, що кажуть, коли бачать над мечеттю отаке?

Лазізові ураз стало холодно. Татари, разом з якими він воював під Хотином проти невірних, розказували, ніби кілька літ тому пролітала над Кафою отака невільниця. А через день Кафу знищили козаки. То душа українки-полонянки накликала біду на місто.

— Ніби ми й так маємо мало бід. Уже те, що поклали все військо під Хотином, а тепер треба йти аж на Мекку за султаном — хіба це не біда? — сказав Селім.

Знає Селім, гомонять у яничарських