Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— А вони й не пускають.

— Я виросту і всіх поб’ю. І всю вашу землю завоюю.

— А навіщо вам завойовувати нашу землю? — спитала Устя в султанчука.

— Треба, щоб увесь світ був турецьким.

— Навіщо? Ось туркам аллах відміряв стільки землі — хай собі й живуть; а українцям — стільки, хай теж собі живуть; а грекам ще стільки — хай і вони собі живуть…

Ях’я замислився. Потім сказав:

— Я на тебе розсердився: ти лиха жінка, не любиш ні мене, ні мого батька, ні моєї матері…

Устя мовчала.

— Я хочу піти погуляти в сад, — сказав по паузі султанчук.

— Там холодно, застудитеся!

— Ага! Так ти мене любиш! — торжествуюче засміявся Ях’я. — Якби не любила, ти б мене пустила в сад, щоб я застудився і вмер.

«Господи, що мені з його смерті? Ну, не Ях’я, так ще якесь султанча стане на турецькому престолі».

— Жінко, скажи, як тебе звуть.

— Устя.

— Устя… Я свого вчителя стрільби називаю «уста»[16]. Що ти ще вмієш, Усте?

— Вишивати вмію.

— Не цікаво… А ще що?

— А ще — жито жати, їсти варити, прати… Танцювати, співати…

— Заспівай, жінко.

Устя подивилася на султанчука благально:

— Ой, я заспіваю іншим разом, коли мені буде на душі легше. А зараз я просто не можу…

— Мені так не цікаво. Ти нічого не хочеш робити…

— Ну, слухай, я заспіваю тобі.

Вона витерла пересохлі вуста.

Люлі же мі, люлю, де тебе притулю?

Під зелену вишню дитину розкішну

Гаяй же мі, гаяй, та зо сну не вставай,

Ани мі, сину мій, біди не завдавай…

Одразу ж їй згадався Тодорчик, сльози застелили очі.

Але я ся діжду жалю великого,

Шкода, боже, буде колисання мого…

Коли вона замовкла, Ях’я стояв у кутку, обличчя його було охмарене; він блиснув на Устю чорними очима й сказав:

— Не треба, не треба таких пісень! Від них плакати хочеться! А чоловікам плакати не годиться!

Устя ствердно кивнула головою, не в силі мовити й слова.

— Я не люблю, коли плачуть, — вів далі Ях’я. — Чого ж ти плачеш? Чому в тебе такі сльози і такі великі очі? Чому?

…Якось Устя стрілася з Параскевою. Ніяких новин про Тодорчика болгарка не принесла — і Устя зажурилася.

— Ось дивлюся на цього малого султанчука і думаю: «Ну, чому воно так на світі? Чому цей Ях’я — щасливий, а мій Тодорко — нещасний?» Ну, скажи, Параскево!

Параскева зміряла Устю довгим поглядом, очі в неї були вицвілі, але мудрі.

— Твій син, може, щасливіший за султанчука. Він виросте і, якщо не вб’ють на війні, доживе до старості… А султанчук?..

— Що? — раптом похолола Устя.

— Отож воно й є! Ти що — не знаєш султанського закону? Якщо вмирає султан, то старший син стає на його місце… А всіх інших синів задушують шовковими шнурками. Вони — приречені…

— Ой, горе, — схлипнула Устя. — За що?..

— Бач… Чужа дитина, а жаль…

Відтоді Устя стала часто бувати в покої Ях’ї. Думала про Тодорчика, як ішла до султанчука.

— Усте, — попросив якось Ях’я, — розкажи мені не казку, а правду про ваших богатирів.

Й Устя розказувала все, що знала, — і про Марусю Богуславку, і про Байду, який, попавши до лабет турків, волів краще вмерти, ніж зрадити свій народ і свою віру.

— От висить він на гаку, і дав йому джура лук. І стрелив Байда. Однією стрілою султана, й султанову, й султанівну вбив… Такий був наш козак Байда!..

— Усте, він же гяур, твій Байда, він не міг бути таким хоробрим… І наших султанів ще ніхто не вбивав і не посміє вбити. Султан — це священна людина.

— Кожна людина повинна бути священною, — одповіла Устя.

— Мама казала, що мій тато — найясніший і наймудріший султан Амурат Третій — обіцяв, що коли він помре, то султаном стану я. А мій нерідний брат Мухаммед не буде Мухаммедом Третім, бо він жорстокий, дурний і вдався в діда Селіма Места — любить пити вино. А я вина не люблю. Воно гидке… Правда ж, Усте, вино гидке?

— Правда, ефенді.

— Слухай-но, Усте, а чому, коли ти розповідаєш про своїх людей і героїв, то я їх люблю, а наших — османців — не люблю? Я ж теж османли[17], так?

— Бо ви, османли, багато горя завдали нам — і не тільки нам. От подумай. Я була б не тут, а в себе вдома, на Поділлі, бавила б оце свого сина Тодорчика, а мій чоловік Никодим працював би в полі, а його батько Тодор малював би… А так що вийшло? Приїхали ваші акинджі з однооким ватажком, кого повбивали, кого в неволю забрали… А хіба це добре?

— Я бачив цього ватажка. Це славнозвісний Назим-паша, його звуть у нас Назим Тек-гьозлю — Назим Одноокий. Дуже хоробрий вояк. Він не з турків, а з гяурів…

— Мій земляк, знаю…

— Чуєш, Усте, коли я виросту, я відпущу тебе на Україну, бо тобі наша земля не подобається… А Назимові Тек-гьозлю скажу, щоб він ніколи на ваше село не нападав і щоб на Вкраїну теж не нападав…

— Коли це буде?.. І ще не було таких султанів, які б не йетадали на нас…

Темної ночі зі Стамбула прискакав гонець. Він промчав багато миль, загнав не одного коня, але не міг зупинитися, оскільки віз надзвичайної ваги новину для бейлер-бея Якуба-баші, а також і надзвичайної ваги наказ. Про його зміст ніхто, крім бейлер-бея, не смів знати.

Гонець скочив з коня і, хитаючись, пішов до брами бейлер-беєвого палацу. Сторожа схрестила перед ним списи. Гонець вийняв шматок пергаменту з великою печаткою, підвішеною на різноколірному шнурку, і показав варті. Вартові опустили списи, низько вклонилися, пропускаючи гінця у двір…

Нарешті гонець з Баба-Алі[18] зупинився перед покоєм Якуба-баші. Великі, тонкої різьбярської роботи двері безшумно розчинилися, і гінця було з уклонами запрошено до покою.

Гонець увійшов до великої освітленої кімнати. Стіни кімнати завішані килимами, дорогою зброєю. Біля стіни на подушках сидів товстий чоловік років за п’ятдесят, рудий, низьколобий і похмурий. Пишні нафарбовані вуса стирчали вгору, борода кучерявилася, на голові — чалма з оздобленим діамантами місяцем-молодиком.

— Я ласкаво слухаю тебе, посланцю найяснішого хондкара — султана Високої Брами, — сказав бейлер-бей.

— Я приніс звістку, перед якою геть усі печалі вісімнадцяти тисяч світів — ніщо. Я приніс звістку, від якої потемніє ясне сонце над