Єва Райн - Заручниця його історії , Єва Райн

На другому поверсі все виглядає простіше: довгий коридор із парою дверей все в тих же пастельних, світлих тонах. Схоже, спальня в яку я потрапила – головне приміщення тут. Простора, з великим дерев'яним ліжком, покривалом кольору молочного шоколаду й двома подушками. Біля ліжка невелика книжкова полиця. На ній – кілька детективів від класиків жанру, парочка біографій і… ні, більше жодних підказок, що розповіли б, ким цей Марк був, чи є, чим цікавиться, що любить читати.

На сучасному ергономічному столику під вікном – лампа, пачка цигарок, ручка і якийсь блокнот. Я повільно відкриваю його, очікуючи знайти щось цікаве, але всередині лише дуже короткі замітки, по яких навряд чи можна щось зрозуміти. 

А от ноутбук поряд – це вже щось. Мій телефон і сумка лишились в машині Марка, а ноут – це шанс попросити про допомогу, і взагалі! 

Швидко відкриваю і шиплю сердито.

На паролі! Ну звісно!

Але…

Як там повне імя цього пса? 

Вводжу тремтячими пальцями: “Р-о-й-ч-е-р”. 

Прийнято!

Вигукую “ура!” і вовко-пес позаду підходить ближче, для порядку тихо рикнувши. Типу: “Не шуми мені тут!”

Та рано я зраділа. 

“Підтвердьте відбиток пальця” – блимає клята машина! 

Щоб тобі!

Закриваю… 

Втім, розчарування швидко минає, коли моя увага затримується на вікні. Воно закрите, але все ж піддається, і я тихенько відчиняю його. Зимове повітря обпікає холодом, і я швидко вдихаю.

– Ох, ти серйозно? – тихо шепочу до себе, дивлячись вниз.

Будинок двоповерховий, але те невелике накриття для дров якраз під вікном. Тож, якщо спробувати…

Рой сидить біля дверей, гострі вуха підняті, пильний погляд спрямований прямо на мене. Він не гарчить, не підходить, але ясно дає зрозуміти: будь-яка моя витівка буде зафіксована. Йому лише поліцейської рації не вистачає: “Третій! Прийом! Тут порушення” – уявляю собі і посміхаюсь, від чого погляд пса стає ще зосередженішим і трішки здивованим. 

Я виглядаю у вікно: земля далеко внизу, але якщо приземлитись спочатку на накриття, то наче й нормально. 

Ройчер підходить трішки ближче, вмощується ледь не біля моїх ніг, і я розумію: цей охоронець із іклами не пропустить жодної моєї помилки.

Вдивляючись в сутінки. Місяць ще ледве пробивається крізь хмари, але цього достатньо, щоб розгледіти, куди можна було б спуститися. Усе здається досяжним, якщо діяти обережно.

Рой, який усі ці хвилини не спускає з мене очей, нарешті вкладає свою голову на передні лапи. Його важке дихання видає, що він дрімає. Отже, це мій шанс!

Я обережно вибираюся на підвіконня, серце грюкає так сильно, що здається, ось-ось розбудить собаку. Металева труба біля стіни виглядає міцною, хоча й холодною на дотик. Я міцно хапаюся за неї й повільно спускаюся вниз.

Мої ноги шукають дах навісу, але труба слизька, і пальці починають боліти. Я втішаю себе тим, що вже майже на місці. Ще трохи…

Холодно і страшно ж як! 

– Гав!

Чорт! 

Прокинувся таки, монстр ікластий!

Я здригаюся, втрачаю хватку, і труба вислизає з моїх рук. Земля раптом здається набагато ближче, ніж я думала, і якусь секунду я лечу вниз, встигаючи уявити, як боляче це буде.

Але замість падіння я зависаю в повітрі. Миті і логіки вистачає, щоб зрозуміти – це не диво, а мій светр, який зачепився за трубу, і тепер я гойдаюся над дахом навісу, схожа на опудало або весільну ляльку на машині молодят. 

Вітер відразу пробирає до кісток, крізь розтягнуті “соти” вязаного светра. І не рветься ж, холера така!

– Чудово, просто чудово, – бурмочу я, намагаючись підтягнутися й вивільнитися.

Зверху лунає важке гучне гавкання. А потім затихає, а через хвилину Рой вже стоїть біля навісу, дивлячись на мене вгору з переможним виглядом. Його лапи шкрябають стіну навісу, хвіст нервово сіпається. Мабуть, це єдина в світі собака, яка знає, як виглядати саркастично… 

***

Любі читачі, вітаю вас в новинці. Буду дуже рада почути/прочитати ваші враження) Звісно, ще дуже мало, ми ж тільки почали, далі - цікавіше і небепечніше) 

***