Ольга Соболєва - Як розлучитися з відьмою, Ольга Соболєва

Раймар здивовано покосився на жінку. Невже вона вірить у всі ці забобони? Чи, може, це Ада має такий вплив на тутешніх мешканців? Проте, що знахарці з тієї «істинності»? Який зиск? Хіба що гроші платять, аби вона вибрала «правильну» пару. Тоді магією тут і не пахне.

- Чи всі кинули свої перстні в Чашу Долі? – Ада вказала на високу миску перед собою.

Здається посудина була зроблена з почорнілого срібла та навіть прикрашена декількома напівдорогоцінними камінцями.

- Ні, жрице, не всі, - вигукнула Ельріка. – Наш гість, ясновельможний пан Раймар, ще не кинув свого персня.

- Що ви робите? – роздратовано прошепотів той у відповідь.

Ельріка ж лише тяжко зітхнула і зробила вигляд, що не почула його.

- Якісь проблеми? – занепокоївся Ерсте, коли вищезгаданий гість і не подумав рушити з місця.

- Я не буду брати участь у цьому, - пояснив Раймар.

- Але ви не можете, - ледве не з жахом відповів староста. – Це закон! Інакше ви накличите біду не тільки на Ловче, а й на всі сусідні селища.

Присутні на святі, що з самого початку сум’яття затамували подих, добре почули слова Ерсте. Принаймні перші ряди так точно. Тому одразу ж між ними поповз  шепіт. Не минуло й хвилини, як піднявся незадоволений гул. А найсміливіші навіть викрикували:

- Що це за гість такий?

- Навіщо тоді прийшов, якщо не збирався брати участь?

- Це поганий знак! Він на нас накличе неврожай!

Староста зробив крок вперед і, піднявши догори руки, почав заспокоювати натовп:

- Ну тихіше. Тихіше! Чого розкричалися?

Люди замовкли, проте засуджуючі погляди буравили Раймара не гірше від відьомських чарів.

- Чи є у вас кохана? Чи хочете ви створити сім’ю? – винувато прошепотіла Ельріка.

- Ні, - процідив крізь зуби Раймар.

- Тоді вам немає за що переживати. Олеандра допомагає тільки тим, хто шукає родинного затишку. Адже силою не будеш милою, - пояснила дружина старости.

- Якщо це настільки важливо для вас, - голосно промовив гість, - я візьму участь в обряді.

Стягнувши з пальця оберіг у формі плетеного кільця, Раймар підійшов до знахарки та кинув його в посудину. В цей момент їх очі пересіклися і герцог незадоволено нахмурився. Перед ним начебто стояла древня бабця, але було в ній щось, що ніяк не вписувалося. Щось, що змушувало чоловіка вишукувати прихований підступ. Але що ж це?

Подарувавши Раймару не менш сердитий погляд, Ада махнула на нього рукою, аби відійшов подалі та не заважав. Коли ж той став на своє місце, знахарка налила в Чашу Долі джерельної води, кинула туди трави з поясу і прочитала довгий заговір. Після чого над посудиною з’явилося легке фіолетове світіння. Закривши очі, Ада руками розмішувала вміст чаші, немовби перемиваючи всі перстні всередині. Врешті-решт, вона почала діставати звідти прикраси і називати імена.

Раймар спостерігав за закоханими і дивувався, як вони були готові віддати свою долю в руки старої. А якби вона назвала когось не того? Якби витягнула чужий перстень? Що тоді?

Здається останнє герцог промовив вголос, оскільки Ерсте відповів йому:

- Той, хто не готовий виконати волю богині, не приходить сюди.

- Ви ж розумієте, що Олеандра не була богинею? – не втримався Раймар. – Вона була лише чарівницею. Так, могутньою. Але чарівницею.

- Після смерті усіх сестер забрало Джерело, - замість чоловіка відповіла Ельріка. – Воно дало їм можливість та силу далі оберігати свій народ. Справу чарівниць продовжували жриці. Вони отримували настанови від богинь та вчили інших, як жити у злагоді.

- Цікава думка, вигідна для жриць, - тихо пробурмотів Раймар.

Тим часом кількість пар збільшувалася. І от зараз серед них чоловік бачив і невдоволених також. Декотрі з дівчат гірко плакали, декотрі стояли з виглядом статуї. Хлопці ж навпаки не ховали емоцій. Хтось з заздрістю зиркав на гарних наречених, що дісталися іншим. А дехто так взагалі звинувачував суперників, що ті задурили дівкам голови. Раймар так і не зрозумів до кінця, що саме там відбувалося.

Ада ж нарешті закінчила обряд, про що голосно сповістила та вже збиралася йти. Та варто було старій відійти від чаші на декілька кроків, як посудина забурлила фіолетовим димом, заблискала сліпучими іскрами та буквально виригнула з себе щось. Пролетівши високою дугою, дрібний предмет впав на підлогу та закрутився на місці, немов дзиґа. Після чого розділився надвоє і покотився в різні боки.

Перша його частина метнулася до знахарки, а от друга вдарилася об чоботи герцога. Піднявши предмет, Раймар впізнав свій перстень-оберіг. Начебто нічого в ньому не змінилося. Та варто було чоловіку перевести погляд на Аду, як прикраса зблиснула вже знайомим фіолетовим сяйвом і опинилася на безіменному пальці. Різкий біль пронизав руку Раймара. Здавалося, що хтось всунув його кінцівку в полум’я, а потім вдарив зверху бойовим молотом.

Втамувавши бажання закричати чи хоча б вилаятися, герцог розплющив очі та спробував сфокусувати погляд на руці. На багатостраждальному безіменному пальці тепер було щось на зразок татуювання. Хоча більше виглядало, немов би в шкіру вплавити метал. Перевівши погляд на знахарку, Раймар побачив, що та стоїть навколішки та також тримається за руку.