Пітер Уоттс - Сліпобачення

не міг доправити нам справжню антиматерію, тільки квантові дані. «Тезей» відфільтровував сировинний матеріал з космосу, по іону за раз. Довгі роки корабель рухався на чистій інерції, зберігаючи кожен поглинутий атом. Далі сальто; іонні лазери бомбардують простір попереду; гальмівна лійка Бассарда[16] широко розгорнулася для жорсткого гальмування. Вага трильйона трильйонів протонів уповільнила корабель, наповнила його черево та розпластала нас всередині. «Тезей» продовжував спалювати їх, аж до миті нашого воскресіння.

Було доволі просто відновити кожен з цих кроків; усі могли простежити наш курс у КонСенсусі. Інше питання полягало в тому, чому корабель проклав собі такий шлях. Звісно, під час поствоскресального брифінгу все стане на свої місця. Ми були далеко не першим судном, що летіло згідно з інструкціями із секретного конверта, і якби нам мали щось повідомити, то це вже б зробили. Проте мені все одно було цікаво, хто заблокував комунікаційні журнали? Можливо, Центр керування польотами. Або Сарасті. Або навіть сам «Тезей». Легко забути, що в серце нашого корабля вмонтований квантовий штучний інтелект. Він обачно залишався в тіні, плекав нас, опікувався нами; наче ненав’язливий бог, проникав в усі сфери нашого життя, але, як і будь-який інший бог, був глухим до наших молитов.

Сарасті — наш офіційний посередник. Коли корабель говорив, він говорив з вампіром — і Сарасті називав його Капітаном.

Ми всі його так називали.

Він дав нам чотири години, щоб прийти до тями. Мені знадобилося більше трьох, щоб тільки вилізти із саркофагу. До того часу мій мозок уже запустив майже всі синапси, хоча тіло, яке досі всотувало рідину, наче спрагла губка, продовжувало відгукуватися болем на кожен рух. Я замінив порожні пакети з фізрозчином на свіжі та поплентався на корму.

П’ятнадцять хвилин до розкручування. П’ятдесят — до поствоскресального брифінгу. Часу якраз достатньо, щоб ті, кому більше до вподоби обтяженість гравітацією під час сну, могли перетягти особисті речі до барабана й зайняти призначені кожному члену команди 4,4 квадратних метра підлоги.

Мене не приваблювала гравітація чи будь-який її відцентровий замінник. Я поставив свій намет у зоні нульового тяжіння, якомога ближче до корми, біля передньої стінки відсіку з шатлами. Намет надувся на хребті «Тезея», наче фурункул, — маленька бульбашка атмосфери з контрольованим кліматом у темряві гігантського вакууму під панциром корабля. Я мав небагато речей; знадобилося лише тридцять секунд, щоб приклеїти їх до стінки, і ще тридцять, аби запрограмувати внутрішній клімат.

Потім я пішов прогулятися. Після п’яти років заціпеніння мені були вкрай потрібні вправи.

Корма була найближче, тож з неї я й почав: з перегородки, що відділяла вантажний відсік від машинного. На кормовій переборці чітко по центру проступав єдиний задраєний люк. За ним, уздовж приладів, які не варто чіпати людськими руками, зміївся службовий тунель. Товстий надпровідний бублик[17] Бассардової лійки: за ним віяло антен, яке тепер розгорнулося у непорушну мильну бульбашку — настільки велику, що вона може накрити собою місто. Її центр спрямований у бік Сонця, щоб вловлювати крихітні квантові відблиски потоку антиматерії з «Ікара». За ним іще один антирадіаційний екран; далі — реактор на телематерії, де сирий гідроген і чітка інформація вичакловували полум’я у триста разів пекучіше за сонячне. Я, звісно ж, знав заклинання — крекінг антиматерії, її деконструкція, телепортація серії квантових чисел, — але для мене все одно було магією те, як швидко ми змогли залетіти аж так далеко. І не лише для мене — для всіх.

За винятком хіба що Сарасті.

Навколо мене та сама магія працювала при нижчих температурах і не над такими ефемерними завданнями. Перегородки з обох боків від мене рясніли жолобами та дозаторами. Деякі з цих отворів я міг би закупорити кулаком, а один чи два цілком могли проковтнути мене всього. Виробничі фабрики «Тезея» були здатні витворити що завгодно — від куверта[18] до кокпіта[19]. Дайте їм достатній запас матерії — і вони зможуть побудувати новий «Тезей»; хай навіть по шматочках і за дуже великий період часу. Дехто цікавився, чи могли б вони так само і новий екіпаж побудувати, однак нас запевнили, що це неможливо. Навіть цим машинам бракувало спритних пальців, щоб відтворити кілька трильйонів синапсів всередині людського черепа. Принаймні — поки що.

У це я вірив. Нас би ніколи не відрядили для виконання місії у зібраному стані, якби існувала дешевша альтернатива.

Я обернувся. Спершись спиною на задраєний люк, я бачив наскрізь майже весь «Тезей» до самого носа: безперервна пряма лінія, що простягається до крихітного темного «яблучка» за тридцять метрів попереду. Я наче дивився на величезну текстуровану чорно-білу мішень: концентричні кола люків між перегородками були ідеально припасовані одне за одним. Усі вони були розчахнуті у безтурботно-показовій зневазі до правил безпеки попередніх поколінь. Ми могли б тримати їх задраєними, якби почувалися від цього у більшій безпеці. Жодного іншого ефекту такий захід не дав би: наші шанси на виживання не збільшилися б ні на йоту. У разі аварії люки захряснулися б за мілісекунду до того, як людські органи чуттів осмислили б сигнал тривоги. Ці елементи навіть не контролювалися комп’ютером. Частини тіла «Тезея» мали власні рефлекси.

Я відштовхнувся від обшивки корми — здригнувся через посмикування та розтягнення відвиклих сухожиль — і поплив уперед, лишивши фабрики позаду. Люки доступу до шатлів «Скілла» та «Харібда» трохи звузили прохід. Далі хребет корабля розширився у телескопічну гофровану трубу метрів зо два в діаметрі та — поки що — близько п’ятнадцяти метрів завдовжки. Вздовж неї паралельно тягнулися драбини; з обох боків по стінках пунктиром проходили кришки люків. Більшість із них вели до трюму. Декілька слугували повітряними шлюзами широкого застосування: на випадок, якщо комусь закортить прогулятися під панциром. Один із них відчинявся у мій намет. Інший, за чотири метри попереду — у намет Бейтс.

Із третього, що був якраз біля переднього шпангоута, виповз схожий на довгого білого павука Юкка Сарасті.

Якби він був людиною, я б миттю зрозумів, хто переді мною. Від усієї його топології тхнуло смертю. Я навіть не зміг би вирахувати, скількох він убив, оскільки серед його емоційних реакцій не було місця каяттю. Убивство сотні людей позначилося б на поведінці Сарасті не більше, ніж розчавлена комаха; провина намистинками скочувалася з істоти, як вода з воску.

Але Сарасті не був людиною. Сарасті був зовсім іншої породи, й усі ці вбивчі еманації, що розходилися від нього, сигналізували лише про одне — хижак. Юкка народився зі схильністю