Діана В - Майстри часу: Осяяння творчості, Діана В

Розділ 2: Зустріч епох

Холодний вітер пронісся площею, піднімаючи кілька забутих листків, що кружляли в повітрі, перш ніж знову осісти на кам'яний тротуар. Музей, перед яким стояли герої, здавався непохитним і вічним, як і сам Київ. Вогні міста мерехтіли вдалині, а над головами нависало темне небо, наче сповнене обіцянок і загроз. Митці стояли мовчки, оглядаючись один на одного, розуміючи, що цей час вимагав дій.

Першим оговтався Тарас Шевченко. Його гострий погляд окинув площу і сучасні будівлі з обережністю та цікавістю. Він відчував силу цього місця — тут, перед музеєм, тягнулися стежки минулого і сьогодення. Поруч із ним стояли Франко, Леся Українка, Олена Пчілка, Казимир Малевич, Марія Приймаченко та Іван Айвазовський — кожен із них розгублений, але їх єднало відчуття, що вони тут не випадково.

— Ви теж це відчуваєте? — порушила мовчання Леся, її голос лунав твердо, але наповнений тривогою.

— Так, Лесю, — відповів Шевченко, оглядаючись навколо. — Нас перенесено сюди з якоюсь метою.

В ту мить перед ними з’явилася примарна фігура, схожа на тінь, яка розмивалася в повітрі, але її слова були чіткими, наче удар дзвону.

— Ви тут, аби захистити нашу культурну пам’ять, — мовила тінь, голос якої лунав глибоко й тривожно. — Є ті, хто краде і знищує мистецтво, стираючи пам’ять про вашу творчу спадщину. Якщо не зупинити їх, світ залишиться без минулого, а мистецтво згасне.

У кожного митця в серці прокотилася холодна хвиля. Вони зрозуміли: перед ними стояв ворог, який викликав страх навіть у їхньому новому світі.

— Мистецтво — це наша душа, — промовив Шевченко, його очі палали рішучістю. — Це не лише картини, поезія чи скульптури. Це те, що робить нас вільними. І якщо комусь треба захистити пам'ять про наш народ — це будемо ми.

Франко кивнув, його обличчя відображало всю силу і впертість:

— Ми не можемо дозволити, щоб те, заради чого ми працювали, зникло. Це буде нашою битвою, нашою місією.

Марія Приймаченко, відчула, як її серце сповнюється теплом і страхом одночасно. Її звірі, квіти, барвисті візерунки — усе це тепер мало значення, якого навіть не могла уявити раніше.

— Це правда. Наші твори — це обереги, — тихо промовила вона. — Якщо наші світи об'єдналися, нам дано сили захистити те, що вартує більше, ніж ми самі.

Шевченко ще раз окинув поглядом своїх супутників.

— Нам потрібен лідер, — мовив він. — Хтось має направляти нас у цьому новому світі.

Олена Пчілка кивнула.

— Тарасе, твоя рішучість завжди надихала людей. Думаю, ти маєш повести нас, — сказала вона з легкою усмішкою.

— Мені здається, це логічно, — погодилася Леся Українка. — Ти маєш талант об’єднувати людей, і до тебе дослухаються.

Шевченко усвідомив, яка відповідальність лягала на його плечі. Він звик боротися, але ніколи не очолював таку незвичну групу.

— Якщо ви довіряєте мені, я зроблю все, що зможу, — промовив він. — Але нам треба діяти швидко. Ворог не чекатиме.

Малевич, що досі мовчав, зробив крок уперед.

— Я можу допомогти знайти його сліди, — сказав він. — Усе навколо складається з форм і кольорів. Щось розпочинається з темряви, і я побачу її.

Марія Приймаченко задумливо додала:

— Якщо це щось темне, його легко відчути, як отруту в повітрі. Я знаю, що знайду це, якщо будемо поруч.

Франко заклав руки за спину, похмуро усміхнувшись:

— У нас є план. Ми знайдемо його сліди, але потрібно бути готовими до всього. Не думаю, що він боятиметься нас.

— Ворог може сховатися, але там, де я, буде шторм, — мовив Айвазовський. — Я допоможу викликати цю силу, якщо буде потрібно.

Тарас кивнув йому:

— Це нам стане в нагоді, Іване. — Потім звернувся до інших: — Добре. Ми розділимося. Спершу перевіримо територію навколо музею. Це місце здається важливим для цього часу.

Шевченко ще раз оглянув їх.

— Ми маємо знати про можливості кожного з нас, — промовив він, поглянувши на Франка. — Ми повинні розуміти, чого можемо очікувати одне від одного.

Леся кивнула серйозно:

— Мої слова здатні знаходити те, що ховається. Я можу викликати силу поезії, щоб зірвати завісу, і тоді ворог не залишиться непоміченим.

— А я маю силу захисту, — сказала Марія Приймаченко. — Мої створіння захищатимуть нас, коли буде потрібно.

Франко додав:

— Я маю талант думати стратегічно. Моє завдання — бачити, що ворог може зробити далі. Ми не підемо сліпо.

— І наостанок я, — тихо промовив Малевич. — Якщо ворог має темряву в собі, я побачу її структуру.

Тарас підсумував:

— Добре, тоді так і зробимо. Малевич і Приймаченко, ви йдете зі мною. Ми перевіримо музей. Франко і Леся, ви вирушите на південь. Айвазовський і Пчілка, ви охоронятимете цей район. Якщо буде потреба, викличте нас.

Леся усміхнулася, мовивши твердо:

— Ми знайдемо цей темний слід. І знищимо ворога разом.

Із цими словами вони почали свою спільну подорож, готові протистояти злу, знаючи, що навіть через століття їхнє мистецтво має силу змінювати реальність.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍