Агата Крісті - І не лишилось жодного

міг собі цього дозволити. Не з фінансових причин, звичайно, – не міг надовго покинути роботу. Тепер про тебе швидко забувають. Якщо вже добився чогось, то треба працювати не покладаючи рук.

«Вирішено, сьогодні ввечері я забуду, що мені потрібно повертатися на Гарлі-стрит, у Лондон, до всіх тих звичних речей», – подумав він.

В острові відчувалося щось магічне, найперше слово, яке спадало на думку, – «фантастика». Втрачається контакт із зовнішнім світом, адже на острові власний світ. Світ, з якого, можливо, ніколи не повернешся.

Лікар Армстронґ подумав: «Моє звичне життя залишилося позаду».

І всміхаючись до себе, він почав будувати плани, фантастичні плани на майбутнє. Він усе ще всміхався, коли піднімався кам’яними сходами.

У кріслі на терасі сидів літній джентльмен, постать якого здалася лікарю Армстронґу знайомою. Де він бачив це жаб’яче обличчя, цю черепашачу шию, сутулу поставу – і ті маленькі вицвілі пронизливі очі? Звичайно, старий Ворґрейв. Він якось свідчив перед ним. Суддя завжди здавався напівсонним, та коли доходило до питання норми права, він був аж надто проникливий. Мав великий вплив на присяжних, казали, що він запросто керував їхніми мізками. Кілька разів йому вдалося вибити з них несподіваний вердикт. Його називали «суддя-кат».

Цікаве місце для зустрічі з ним… Тут… у такій глушині.

VII

Суддя Ворґрейв задумався.

«Армстронґ? Пам’ятаю, як він свідчив за кафедрою у суді. Дуже точно та обережно. Усі лікарі – кляті придурки. А особливо з Гарлі-стрит».

Його думки з неприязню зосередилися на нещодавній розмові, яку він мав на цій самій вулиці з улесливим типом.

Уголос він промовив:

– Напої у залі.

Лікар Армстронґ зауважив:

– Спершу маю засвідчити свою повагу господареві та господині.

Суддя Ворґрейв знову заплющив очі, достеменно нагадуючи якусь рептилію.

– Ви не зможете цього зробити.

Армстронґ здивувався:

– І чому це?

Суддя відповів:

– Немає ні господаря, ні господині. Дуже цікава ситуація. Щось у цьому місці дивне.

Лікар Армстронґ якусь мить зачудовано дивився на нього. Коли йому здалося, що старий джентльмен знову задрімав, Ворґрейв раптом запитав:

– Ви знаєте Констанс Калмінґтон?

– Е-е… ні, боюся, що ні.

– Це не має значення, – сказав суддя. – Своєрідна жінка, і майже нечитабельний почерк. Просто думаю, чи в той будинок я потрапив.

Лікар Армстронґ похитав головою та увійшов до зали.

Суддя Ворґрейв роздумував про Констанс Калмінґтон. Безвідповідальна, як усі жінки.

Потім його думки перекинулися на двох жінок у будинку: мовчазну стару діву та дівчисько. Холоднокровна молода дівуля його не цікавила. Ні, там три жінки, якщо враховувати дружину Роджерса. Дивна істота, що здавалася смертельно наляканою. Пристойне подружжя, знають свою роботу.

У ту мить на терасу вийшов Роджерс, і суддя запитав його:

– А леді Констанс Калмінґтон приїде, не знаєте?

Роджерс втупився у нього.

– Ні, сер, мені про це не відомо.

Суддя підняв брову. Але тільки хмикнув. Він подумав: «Солдатський острів, так? Як муха в меду».

VIII

Ентоні Марстон купався у ванній. Він ніжився у гарячій воді. Його кінцівки затерпнули після довгої їзди. У голові не було майже ніяких думок. Ентоні був радше людиною сприйняття та дії.

Він подумав: «Гадаю, треба просто пройти через це» і викинув усе з голови.

Тепла вода, що парує… втомлені кінцівки… треба поголитися… коктейль… вечеря.

А потім?

IX

Блор зав’язував краватку. Він ніколи не вмів робити цього як слід.

Пристойний у нього вигляд? Він гадав, що так.

Ніхто надто тепло до нього не поставився. Аж смішно, як вони дивилися одне на одного. Наче знали…

Так, усе залежало від нього.

Він не хотів схибити.

Він глянув на вірш у рамці над камінною полицею. Вдалий штрих – розмістити його тут!

«Пам’ятаю цей острів відтоді, як я ще був хлопчиком. Ніколи не думав, що робитиму щось подібне в цьому будинку. Добре, мабуть, що не можна передбачити свого майбутнього», – подумав він.

X

Генерал Макартур спохмурнів.

Чорт забирай, усе це дуже дивно! Зовсім не те, чого він очікував…

Він би з радістю перепросив і забрався звідси… Покинув усе це…

Але моторний човен уже повернувся на материк.

Він мусить залишитися.

Той тип Ломбард – не простий чолов’яга. Проноза. Він міг би заприсягтися, що тому чоловіку довіряти не можна.

XI

Коли пролунав гонг, Філіп Ломбард вийшов зі своєї кімнати й попрямував до сходів. Він рухався, неначе пантера, м’яко та безшумно. У ньому й було щось від пантери. Хижак, приємний на вигляд.

Він усміхався.

Тиждень?

Він збирався насолодитися цим тижнем.

XII

Одягнена на вечерю в чорну шовкову сукню, Емілі Брент сиділа у своїй кімнаті й читала Біблію.

Губи її при цьому ворушилися:

Потонули народи в ямі, котру викопали; у сітях, котрі приховали вони, заплуталася нога їхня. Пізнали Господа за судом, котрого Він звершив; злочинець спійманий учиненим руками своїми. Завернуть нечестиві до пекла3.

Її вуста зімкнулися. Вона закрила Біблію.

Піднімаючись, пришпилила біля шиї брошку з жовтого кварцу й спустилася на вечерю.

Розділ третій

І

Вечеря підходила до кінця.

Страви були смачні, вино неперевершене, Роджерс чудово прислуговував.

Настрій у всіх покращився. Вони вже розговорилися і навіть зачіпали особисті теми.

Суддя Ворґрейв, розм’якнувши після відмінного портвейну, розважав байками, не зраджуючи своєї саркастичної манери, лікаря Армстронґа та Ентоні Марстона. Міс Брент розмовляла з генералом Макартуром, у них виявилося кілька спільних друзів. Віра Клейторн розпитувала містера Девіса про Південну Африку. Містер Девіс дуже добре володів цією темою. Ломбард прислухувався до їхньої розмови, і його очі звужувалися. Час від часу він обводив очима інших гостей, вивчаючи їх.

Ентоні Марстон раптом сказав:

– Які чудернацькі ці дрібнички, правда ж?

Посеред столу на круглій дзеркальній таці стояли невеличкі порцелянові статуетки.

– Солдатики, – сказав він, – Солдатський острів. Цікава ідея.

Віра нахилилася вперед.

– Цікаво, скільки їх? Десять?

– Так, саме десяток.

Раптом Віра вигукнула:

– Так цікаво! Існує дитяча лічилка про десятьох солдатиків. У моїй кімнаті цей вірш висить у рамці над камінною поличкою.

Ломбард сказав:

– У моїй кімнаті теж.

– І в моїй.

– І в моїй! – підтвердили всі майже хором.

– Цікавий задум, чи не так? – зауважила Віра.

– Надто по-дитячому, – буркнув Ворґрейв і сьорбнув портвейн.

Емілі Брент подивилася на Віру Клейторн. Віра подивилася на Емілі Брент. Обидві жінки піднялись.

У вітальні були відчинені панорамні вікна на терасу, звідки доносився приглушений шум морських хвиль, що билися об скелі.

– Приємний звук, – сказала міс Брент.

Віра відрізала:

– Ненавиджу його.

Емілі Брент здивовано глянула на неї. Віра почервоніла. Вона заговорила, але вже спокійніше:

– Не думаю, що це місце надто приємне під час шторму.

Емілі кивнула.

– Без сумніву, узимку будинок порожній, – сказала вона. – Мабуть, важко знайти прислугу на цей період.

Віра пробурмотіла:

– Сюди завжди, мабуть, важко знайти прислугу.

Емілі Брент відзначила: