Богдан Вікторович Коломійчук - Моцарт із Лемберга

— Ні, звісно.

— От бачиш? Тому заспокойся і просто твори своє мистецтво. Мистецтво, яке тобі до душі.

— А надто до душі нашій матері та майбутньому вітчимові, — додав той.

Карл зітхнув.

— Гаразд, мушу поспішати.

Із цими слова він підвівся й знову глянув на стелю. Здавалося, Карл навіть тішився з того, що мусив звідси йти. Йому так і не вдалося позбутися відчуття небезпеки в храмі, який дивом витримав французький артобстріл.

Опинившись знову на площі, Карл відчув неабияке полегшення, хоча в храмі було значно прохолодніше. Французькі солдати також забралися геть, що теж поліпшувало настрій.

Певний час брати йшли мовчки. Кожен з них, очевидно, згадував їхню розмову в храмі. Карла мучило сумління. Він добре розумів, що мав би бути терплячіший з молодшим братом, знаючи, що той виростав під невпинною опікою матері, яка пильнувала кожен його крок. Водночас, Констанція дбала про те, щоб у її сина були найкращі та найзнаменитіші вчителі. Бо як інакше, без доброї освіти, Франц зможе стати таким самим знаменитим, як його великий батько? Звісно ж, у тому, що її син буде новим генієм, матір анітрохи не сумнівалася. Навіть тоді, коли йому довелося покинути навчання і самому давати уроки музики, аби утримувати дім, вона була в цьому переконана.

Карлові також подумалося, що, перш ніж він знову зиркне на годинника, після чого, найімовірніше, попрощається з братом, добре було б сказати Францу щось хороше. Щось лагідне, аби хоча б на дещицю покращити йому настрій. Він вже навіть зупинився, одночасно притримавши Франца за лікоть, і відкрив рот, збираючись розповісти про один кумедний випадок, коли замість свого голосу почув чужий.

— Пане Моцарте! — пролунало в них за спиною.

Брати озирнулися.

Перед ними стояв невисокий бородань із червоними, як у склодува, щоками і живими блискучими очима. Знявши капелюх, він підставив віденському сонцю свою гладеньку лисину, що сяяла на ньому, мов спіле яблуко. Одяг на чоловікові був добряче зношений і запилений. Здавалося, що він пішки прийшов до Відня щонайменше з Риму або якогось іншого міста, яке, втім, аж ніяк не ближче.

— Чим можу служити? — здивовано запитав Карл.

Незнайомець заперечливо мотнув головою.

— Я до пана маестро, якщо дозволите, — тут він вказав на Франца.

— Звісно...

Карл добре розчув слов’янський акцент бороданя, — і цікавість усередині нього спалахнула живим полум’ям.

Однак Франц несподівано ступив два широкі кроки назад.

— Добродію, я гадав, ми з вами порозумілися минулого разу, — сказав він.

— Ради Бога, пане Моцарте! — благально промовив незнайомець, ступивши два кроки до нього. — Я лише...

— Стривайте, шановний пане, — Карл загородив йому дорогу, — якщо мій брат не бажає з вами спілкуватися, значить має підстави. Що вам потрібно?

— Ісус і Марія мені за свідків, я не бажаю нічого лихого маестро, — сказав незнайомець, зводячи очі вгору. — Я тільки посланець.

— Посланець? Маєте доручення?

— Так, Святі Небеса!

— Стривай, Франце, — повертаючись, сказав Карл, — а може, вислухаємо, що...

Та він не договорив. Франца поруч із ним уже не було. Молодший брат щодуху мчав до стоянки фіакрів з іншого боку площі.

— Франце! Стривай!

Карл побіг услід за ним.

— Господи милосердний, за що мені це?! — розпачливо вигукнув незнайомець, знову здіймаючи погляд до неба.

Старший брат наздогнав утікача якраз тієї миті, коли той, застрибнувши у фіакр, швидко наказував щось візникові.

— Що за чортівня, Франце? — роздратовано перебив їхню розмову Карл.

— Залізай сюди, — сказав йому той.

— Гаразд, — погодився він і всівся поруч із братом на лаві, — а тепер чекаю на пояснення...

— Хутко на Міхаелерпляц! — гукнув молодший Моцарт візникові. — Хоча ні... Той страшний незнайомець знає, де я живу. Боже мій, куди від нього подітися?

— Просив би шановного пана визначитися з адресою, — буркнув візник, який спершу хльоснув коня, а потім його зупинив.

— Хай тобі чорт, Франце, я запізнююся на зустріч! — не витримав Карл. — За кілька хвилин я маю бути біля Карлскірхе!

— Гаразд, тоді туди!.. Туди, будь ласка, — наказав він візникові.

— Куди «туди»? — не зрозумів візник. — Що це за адреса така?

— До Карлскірхе! — випалив старший Моцарт. — Ви ж чули! До Карлскірхе!

— Не маю звички надміру вслухатися в панські балачки, — буркнув чоловік і вдруге змахнув батогом.

Фіакр рушив якраз вчасно, бо незнайомець, розкинувши руки, як біблійний мученик, біг до них, готовий, очевидно, навіть хапати коня за копита...

— А тепер, молодий чоловіче, будьте ласкаві, поясніть свою дивну поведінку, — видихнув Карл.

— Атож, — гаркнув візник.

— Ви ж начебто не слухаєте «панських балачок», добродію! — вигукнув Карл.

— Якщо тільки панство не волає на пів-Відня! — відповів той.

— Краще їдьте якнайшвидше!

— Швидше, ніж біжить моя шкапа, не поїдемо!

Карл сердито закрив фіранку, яка відділяла візника й пасажирів, і глянув на брата.

— Отже, що сталося, Франце? — запитав він його.

— Цей чоловік мене лякає, — зізнався той.

— Але чому? Що в ньому такого? Звичайний собі волоцюга.

— Він мене переслідує. Вже, здається, втретє намагається зі мною заговорити.

— То, можливо, варто його врешті-решт вислухати?

— Що путнього мені може сказати чоловік з таким дивним акцентом?

— На Бога, Франце, до чого тут акцент?

Розмова почала наповнюватися нісенітницями, тому брати замовкли й мовчали, аж поки фіакр не зупинився біля Карлскірхе. Тут вони вийшли і, заплативши візникові, рушили до невеличкої кав’ярні «Orient», де Карл попросив брата почекати його за вільним столиком:

— Я повернуся не пізніше ніж за годину, — сказав він, — побудь тут. Коли прийду, ми матимемо вдосталь часу, щоб закінчити нашу бесіду. Гаразд?

Той замість відповіді лише кивнув. Коли Карл вийшов на вулицю, Франц роззирнувся довкола. Кав’ярня була типовою для Відня: з десяток невеликих столиків, частина з яких були призначені для гри у шахи, бридж або тарок, решта — власне для посиденьок за кавою. До кави тут подавали свіжу випічку з сусідньої пекарні і різнобарвні східні солодощі. Всім охочим господар і його кельнери пропонували також найновіший номер «Wiener Nachrichten» або «Österreichische Zeitung», в яких віднедавна половина сторінок виходили французькою на вимогу й на догоду Наполеону та його генералам і солдатам. Хоча, чесно