Ася Чирокбей - Талісман обраної, Ася Чирокбей

Розділ 2. Летючі тварюки

Погане передчуття мене не підвело. Наступної ночі на замок напали. Я прокинулася від грюкання в двері, і голос Зерда прокричав:

— Одягайся. Тривога!

Насамперед я кинулася до скриньки. Відкрила, схопила свою зброю і причепила талісман на пояс. Накинула плащ, однією рукою відчиняючи двері двері.

Не вітаючись, оскільки було не до того, Зерд уривчасто кинув:

— Справи кепські. На замок напали летючі тварюки. Хапають жінок. Вони шукають тебе.

Я кинулася назад до кімнати, схопила в оберемок сонну Білосніжку і запхала її до похідної клітки, спеціально створеної за проектом Дана. Клітка відправилася у похідну торбинку, теж зшиту за проектом Дана. Він наполягав на тому, щоб у мене під рукою завжди була така торбинка з одягом і припасами. Кинджал і ножі на пояс, поруч із талісманом.

Внизу обережно визирнула на двір. Панувала метушня, на стінах горіли смолоскипи, замок готувався до оборони від небаченого раніше ворога. Поки воїни шикувалися в бойовий порядок, зверху спікірувала темна тінь, зачепивши людей на стіні, через що почулися крики і лайка. Потім вона промайнула на подвір'ї, метрів за десять від нас, піднялася вгору і понеслася геть. Десь закричала жінка. Я відскочила від дверей і притулилася до стіни. У торбинці обурено вовтузилася Білосніжка, але я не могла її випустити, коли подвір'ям носилися такі тварюки.

— Потерпи, — сказала я їй. — Потерпи трохи.

Не знаю, чи почула вона мене. але в торбі стало тихо.

— Чому ви вирішили, що вони шукають мене? - Це вже Зерду.

— Під стінами замка погань, але вона нам не страшна. А ці тварюки хапають жінок, більше нікого не чіпають.

Я інстинктивно взялася за свій талісман та він ніяк себе не проявляв. Прохолодні намистини і шматочки дерева. Де ж цей повідець, який був на малюнку? Чому я його впритул не бачу?

Зверху знову спікірувала тварюка.

— Якщо тварюки додумаються забратися у вежу, ми не зможемо тебе захистити. Треба тікати, — сказав Зерд.

Я гарячково обмірковувала варіанти втечі. Якщо під стінами погань, шлях через ворота відпадає. Та мої думки перервав Амед.

— Ми підемо в потайний хід. Біжимо подвір'ям до тієї вежі, — він вказав на вежу, під якою знаходилося приміщення, де я лежала в безпам'ятстві. — Коли пролетить чергова тварюка, біжіть.

Тварини пікірували з неба з проміжками в півхвилини-хвилину. Коли чергова пронеслася подвір'ям, ми вибігли з дверей і стрімголов понеслися у вказаному Амедом напрямку. На щастя, смолоскипи давали достатньо світла, а у дворі не було жодної душі. Тільки лучники на стінах одна за одною випускали стріли в спробі дістати летючу нечисть.

Двері вежі були відчиненими. Озирнувшись, я побачила, як зверху пікірує чергова тварюка. Замість того, щоб пролетіти подвір'ям і піднятися вгору, огинаючи стіну, вона загальмувала і приземлилася на деякому віддаленні, припавши до землі. Від цього видовища я кинулася вперед із такою швидкістю, що ледь не збила з ніг Амеда. Зерд зачинив за мною важкі двері. На якийсь час ми були в безпеці.

— Що це за тварюки? — запитала я, ні до кого конкретно не звертаючись.

— Особливий загін погані, — всміхнувся Зерд. — Тебе вважають небезпечним ворогом.

Незважаючи на всю складність ситуації, я ледь не пирснула зі сміху. Але жарти були недоречними. Тому я запитала:

— Ви раніше бачили таких тварюк?

— Один раз, мигцем, — ухильно відповів Зерд.

— Нам не можна тут залишатися, — втрутився Амед. — Тварюки можуть спуститися зверху. Треба йти вниз.

Ми навпомацки пробиралися в темряві. Попереду йшов Амед. За деякий час ми спустилися до льоху, і за нами зачинилися ще одні важкі двері. Амед запалив скіпку, і ми влаштували коротку нараду.

— Ви знаєте, на що здатні ці чудовиська? — Поцікавилася я.

— Про них мало що відомо, — відповів Зерд. — Здатні підняти людину. В іншому все, як завжди: літають ночами або в сутінкові дні, бояться води. Ми допитували полонених демів, але вони самі мало що знають. Зазвичай ці істоти сплять у сховищах. Ходять чутки, що використовують їх у виняткових випадках.

Треба ж, і зараз якраз такий винятковий випадок.

— Це не зовсім звичайна погань, — продовжував Зерд. — Вони виконують чітко поставлене завдання. Будь-кого не чіпають. Думаю, їх відравили до замку, бо знають, що погані знизу до нас не дістатися.

— Може, нам дочекатися ранку і повернутися? —Ззапропонувала я.

— Боюся, це не вихід, — похитав головою Зерд. — У наших воїнів немає захисту проти летючої погані. Доведеться ночами відсиджуватися в підвалі, та й невідомо, скільки протримаються двері.

— А що ми можемо зробити? — Запитала я. — Пробиватися до Дана на південь? Під стінами погань, нам не пройти.

— Якщо летючі тварюки підуть за нами, у замку ніхто не постраждає, — похмуро зауважив Зерд.

— У нас є тільки один шанс — рухатися по воді, — продовжив він. — Кажуть, що летюча погань над водою втрачає нюх, але сам я цього не перевіряв.

Що там хотів створити Дан? Двигун внутрішнього згоряння? Відставити! Саме час зайнятися зенітними установками.

Вгорі почувся шум, і Амед схопився:

— Маємо йти, — сказав він. — Швидко!

У світлі скіпки ми піднялися і рушили за ним. Вхід у потайний лаз закривала залізна решітка. Амед повозився з підйомним механізмом, решітка піднялася й опустилася за нами. Хоч трохи прикриває відступ.

Ми бігом рушили підземним ходом. Він був вузьким, і довелося пригнутися, але під ногами було сухо. Наприкінці підземний хід закривала ще одна решітка.

Вийшовши назовні, Амед оцінив ситуацію і помахав нам рукою, показуючи, що можна виходити. Пробираючись у темряві до виходу, я зачепилася об гострий край решітки, не надавши цьому значення. Аж потім побачила, що із зап'ястя капає кров. Діставши з торбинки чисту ганчірку, Зерд збирався перев'язати поранену руку, коли я відчула легке поколювання. З подивом опустивши погляд униз, побачила, як краплі крові впали на талісман.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍