Галина Цікіна - Остання крапля, Галина Цікіна

Він зиркнув на неї, але швидко відвернувся, нарешті угледівши другий черевик.

Оксана мимохіть кинула погляд на чоловікове взуття. Замшеве, дороге, вона особисто замовляла йому ці зимові черевики в одному з італійських бутиків. І заплатила за доставку майже стільки ж, як і за товар.

«Як можна бути такою невдячною свинею?»

— Ти що, не чула? Там щось сталося. Схоже, сусідам потрібна допомога, — тим часом промовив він.

— Сусідам чи сусідці?

— Ти серйозно? Зараз? — Він кинув на неї зневажливий погляд. — Я тебе прошу — не починай, — у його словах і близько не було ніякого прохання.

— Ти нікуди не підеш! — Оксана прудко оббігла чоловіка і штовхнула двері, коли він потягнув їх до себе.

— Ти, очевидно, щось переплутала. — Тарас говорив спокійно, але Оксана добре знала цей тон: у його спокої було більше загрози, аніж в усіх вигуках світу. — Ми не в тебе на роботі, я тобі не підлеглий і ти мені не наказуєш.

— На роботі?! — здійняла брову жінка, пекучий клубок загрозливо розростався. — На якій роботі? Я щось не згадаю, щоб ти десь працював останні роки.

— А нічого, що я виховую наших доньок?! Коли ти востаннє перевіряла домашнє завдання в Лізи або читала казку Ніні? А чи ти знаєш, що постить Кіра в інстаграмі? — він підійшов майже впритул, свердлячи очима дружину.

Оксана не змогла нічого відповісти.

— Отож, — Тарас переможно відступив, — тому не треба закидати мені про роботу.

Чоловік нахилився, аби зашнурувати взуття. Жінка швидко оминула його, зняла ключ і замкнула двері зсередини. Вона не хотіла думати, наскільки смішний її вчинок, клубок уже розрісся і поглинув її всю.

Тарас повільно підвівся, поглянув на двері, потім на ключ у руках дружини. Складалося враження, що він не міг повірити, що Оксана таке щойно утнула. Посмикав двері. Замкнуті. Чоловік розреготався. Колючим, образливим сміхом. Оксанин клубок злості розчинився, жінка закусила губу, щоб не розплакатися.

— Не віриться, що я колись тебе кохав, — сухо кинув він і, взутий, пішов до вітальні.

— А тепер що, кохаєш її? Вероніку? Цю вчительку? — вона зірвалася на крик.

— Заспокойся, — просичав Тарас, — розбудиш Ніночку, я щойно її вклав.

Оксана замовкла, спостерігаючи, як чоловік продовжує крокувати у вибраному напрямку.

— Ти куди? — Вона спробувала себе опанувати: ще не таких доводилося ламати за життя.

— До задніх дверей. Слава Богові, будинок у нас немаленький, — кинув він.

— Ти не можеш…

— Ще як можу. — Він спинився, спина здригнулася, чи то, може, Оксані здалося. — А завтра подаю на розлучення…

Жінка вже не раз чула від нього такі погрози, тому знала, як на них реагувати.

— А як же дівчата? Якщо подаси на розлучення, обіцяю: ти їх не побачиш.

— Сумніваюся, що вони виберуть тебе. — Вона не очікувала, що чоловік так швидко відіб’є найсильніший її аргумент.

Ніби прочитавши її думки, Тарас хмикнув, ще раз кинув зневажливий погляд на дружину й покрокував до кухні, де був інший вихід із будинку.

Оксана не знала, що їй робити — плакати чи кричати. Вона хотіла розридатись, але замість цього заламала руки, аби не розбудити малу. Та вже за мить у голові блиснула ідея. Жінка швидко кинулася з вітальні до дитячої. У кімнаті її найменша дворічна донька мирно спала в ліжечку.

— Ніно, прокидайся, — поторсала жінка за плече дитину, але сон маляти був міцним.

Тоді Оксана ввімкнула світло, але Ніна навіть не поворухнулася. Жінка швидко роззирнулася по кімнаті й дещо помітила в кошику з іграшками. Виставивши смугасте пузо, із кошика стирчало «Веселе піаніно».

Ця іграшка завжди дратувала Оксану через те, що була надмірно гучною. Сьогодні ж вона вперше зраділа, що Тарас заборонив їй позбутися піаніно. Не вагаючись, жінка натиснула на кнопку із зображенням скрипкового ключа.

— Hello, — піаніно жваво привіталося безтурботним голосом.

Потім цілий хор дзвінких дитячих голосів весело заспівав відому дитячу пісеньку «If you happy and you know it», супроводжуючи спів плесканням у долоні та тупцянням.

Дівчинка хмикнула, перевернулася з боку на спинку, а потім голосно заридала. Замахала ніжками, скидаючи із себе ковдру.

— Тату! — почала кликати мала. — Та-туууу!

Оксана вимкнула піаніно. Вона спостерігала, як донька заливається слізьми, і здавалося, її серце от-от розірветься від почуття провини й жалю.

Жінка присіла біля малої та спробувала взяти її за ручку.

— Маленька, пробач, — прошепотіла вона, — але мама мусила. Ми ж обидві хочемо, щоб тато був поруч.

— Таааааа-туууу!!! — Мала відштовхнула материну руку і знову заплакала.