Джонатан Страуд - Око ґолема, Джонатан Страуд

стояв при самісінькому березі Темзи. Життя його було впорядковане й неквапливе. Обстанова особняка панни Вайтвел була якнайсучасніша: нечисленні меблі, сірі килими «під рисяче хутро» й крохмально-білі стіни. Меблі було виготовлено зі скла, посрібленого металу чи блідої деревини з північних лісів. Усе помешкання мало холодний, діловий, майже стерильний вигляд, що дуже подобалося Натаніелю: це свідчило про стриманість, чистоту та обізнаність — найголовніші прикмети сучасного мага.

Улюблений стиль панни Вайтвел поширювався навіть на її бібліотеку. Зазвичай бібліотеки в домах чарівників були темні й похмурі; книжки там було оправлено в шкіру рідкісних тварин, а на їхніх корінцях красувалися пентаклі або руни проклять. Тепер, однак, Натаніель знав, що все це — давно минулий час. Панна Вайтвел замовила палітурній фірмі «Ярослав» оправити всі її книжки в просту білу шкіру. Потім було складено каталог бібліотеки, і номери цього каталогу було віддруковано на білих палітурках чорним чорнилом.

У середині білої кімнати, заставленої ошатними білими томами, стояв прямокутний стіл зі скла. За цим столом Натаніель проводив по два дні на тиждень, вивчаючи найвищі таїнства магії.

Уже в перші місяці навчання в панни Вайтвел він з головою поринув у науку і, на превеликий її подив та схвалення, напрочуд швидко опанував усі ступені виклику духів. Розпочавши з найнижчих рівнів демонів (комашок, мулерів, бісенят), він поволі перейшов до середніх (усіх різновидів фоліотів) і нарешті досяг вищих (джинів різноманітних каст) — і все це за якихось кілька днів!

Побачивши, як учень випровадив дужого джина імпровізованим закляттям, що завершувалось ляпанцем по синіх демонових сідницях, наставниця не приховала свого захоплення.

— Ви справжній талант, Джоне! — зауважила вона. — Природжений! Виганяючи демона в Гедлгем-Голлі, ви показали й відвагу, й чудову пам’ять, та я навіть не підозрювала, які ви обдаровані в цій справі загалом! Працюйте сумлінно, й ви далеко підете.

Натаніель стримано подякував їй. Він не став говорити наставниці, що все це для нього не новина, що він уже в дванадцять років викликав джина середнього рівня. Про свій зв’язок із Бартімеусом він волів мовчати.

Панна Вайтвел винагородила його ранній розвиток настановами й посвятою в нові таємниці. Це було саме те, чого так бажав Натаніель. Під її керівництвом він навчився давати демонам багатоскладові чи напівпостійні завдання, не користуючись такими громіздкими засобами, як пентакль Адельбранда. Хлопчина дізнався, як захищатись від ворожих шпигунів, плетучи навколо себе сенсорне павутиння; як відбивати раптові атаки, викликаючи швидкі Потоки, що поглинають войовничу магію й забирають її геть. За коротенький проміжок часу Натаніель увібрав стільки нових знань, скільки мали його колеги-чарівники, на п’ять-шість років старші за нього. Teпep він був готовий до своєї першої роботи.

***

Усім успішним молодим чарівникам зазвичай доручали обов’язки дрібних службовців у міністерствах, щоб мали змогу навчитись магічної практики. Вік, коли це відбувалося, залежав і від таланту учня, і від впливу наставника. У випадку з Натаніелем мав місце ще один чинник: по всіх кав'ярнях Вайтголлу було відомо, що за кар'єрою хлопця пильно й ласкаво спостерігає сам прем’єр-міністр. Як наслідок, хлопець від самого початку став об’єктом загальної уваги.

Наставниця попереджувала його про це.

— Тримайте свої секрети при собі, — нагадувала вона. — Насамперед — своє справжнє ім’я, якщо ви його знаєте. Держіть рота на замку. Інакше з вас усе витягнуть.

—Хто? — цікавився він.

— Ваші майбутні вороги. Вони воліють передбачати все заздалегідь.

Справжнє ім’я може стати для чарівника джерелом великих прикрощів, якщо його дізнається хтось інший. Тому Натаніель зберігав своє ім’я в найсуворішій таємниці. Спочатку, щоправда, його вважали за роззяву Гарненькі чарівниці оточували хлопця цілими компаніями, присипляли його пильність компліментами, а потім намагалися вивідати, хто ж він такий. Ці прості спокуси Натаніель долав досить легко, та невдовзі не забарилися й небезпечніші атаки. Якось уві сні до нього з’явився біс, що шепотів парубчакові на вухо ласкаві слова й випитував, як його звуть. Напевно, лише гучний дзвін Біг-Бена за річкою врятував хлопчину від необачного зізнання. Натаніель засовався, прокинувся й помітив біса, що сидів на бильці ліжка. Не розгубившись, хлопчина вмить викликав прирученого фоліота, який схопив біса й перетворив його на камінь.

У цьому новому стані біс, на жаль, не міг нічого розповісти про того чарівника, який прислав його. Відтоді Натаніель доручив фоліотові стерегти своє ліжко щоночі.

Невдовзі стало зрозуміло, що встановити особу Джона Мен-дрейка непросто, і такі спроби кінець кінцем припинилися. А коли Натаніелеві тільки-но виповнилось чотирнадцять, юний маг нарешті дістав сподіване призначення і взявся до роботи в Міністерстві внутрішніх справ.

2

У кабінеті Натаніеля зустріли гнівний погляд секретаря й здоровенний стос свіжих паперів у лотку для вхідних документів.

Секретар, ошатний молодик із прилизаним рудим волоссям, затримався на порозі кабінету.

— Ви запізнились, Мендрейку, — сказав він, поправля-ючи окуляри різким, нервовим порухом. — Чим ви цього разу виправдаєтесь? У вас теж є певні обов'язки, так само, як у постійних співробітників!

Він стояв на дверях і сердито супився, задерши коротенького носа.

Чарівник умостився в кріслі. Йому кортіло закинути ноги на стіл, та це видавалося б надто зухвалим.

— Я виїздив на місце пригоди з паном Теллоу, — недбало промовив він. — Працював там з шостої години. Якщо не вірите, спитайте його, коли він прийде. Може, він повідомить вам кілька подробиць, якщо це, звичайно, не секретна інформація. А ви що робили, Дженкінсе? Натхненно копіювали документи, еге ж?

Секретар засичав крізь зуби й знову поправив окуляри.

— Гаразд, гаразд, Мендрейку, — процідив він. — Байдикуйте далі. Поки що ви прем’єрів улюбленець, та чи довго це триватиме, якщо ви не виправдаєте його надій? Ще одна пригода? Друга за тиждень? Скоро ви знову митимете чайний посуд, і тоді... от побачите!

Сказавши це, він пішов собі — а може, втік.

Хлопчина скорчив гримасу в бік дверей і кілька хвилин сидів, втупившись поглядом перед собою. Потім стомлено протер очі й поглянув на годинник. Лише дев’ята сорок п’ять! Як довго тягнеться день!

Його увагу привернув стос паперів на столі. Хлопець зітхнув, поправив манжети й потягся за горішньою текою.

***

Натаніель мав власні причини цікавитись Міністерством внутрішніх справ — підрозділом великого апарату державної безпеки, який очолювала Джесіка Вайтвел. Міністерство внутрішніх справ розслідувало різноманітні випадки злочинної діяльності, насамперед заворушення серед іноземців і терористичні акти, спрямовані проти держави. Коли Натаніель щойно вступив на службу, йому доручали здебільшого найскромніші речі: підшивати