Джонатан Страуд - Череп, що шепоче, Джонатан Страуд

спин своїх посіпак, Кіпсе, — відповів Джордж. — За ними ти, звичайно, в безпеці. Але настане день, коли ми зійдемось у чесному змаганні. Тоді побачимо, хто виграє. — Він обернувся, щоб іти.

— Це що, виклик?! — стрепенувся Кіпс.

— Джордже, ходімо! — ще раз повторив Локвуд.

— Ні, ні, Тоні... — Кіпс, усміхаючись, вийшов з-за спин своїх агентів. — Мені це до вподоби! Кабінсові вперше в житті сяйнула чудова думка. Змагання! Твоя команда — проти моєї! Вийде весело! Що скажеш, Тоні? Чи не злякала тебе часом така ідея?

Раніше я цього не помічала, та коли Кіпс усміхався, він нагадував Локвуда, щоправда, його зменшену, більш задерикувату версію, плямисту гієну в порівнянні з вовком. Локвуд, однак, не всміхнувсь у відповідь. Він поволі обернувся до Кіпса — і зблиснув очима:

— Мені ця ідея теж до вподоби. Джордж має рацію. В чесному змаганні ми здолаємо вас голими руками. Тільки ніяких бійок чи витівок. Просто випробування агенцій: розслідування, рівень Талантів, пошук привида та його знищення. Які будуть ставки? Нам треба щось вигідне. Вартісне для обох сторін.

Кіпс кивнув:

— Так, правда. Тільки у вас все одно цього немає.

— Я так не вважаю. — Локвуд поправив своє пальто. — Як тобі така пропозиція? Якщо ми знову зійдемось в одній справі, то команда, яка її розплутає, виграє. А ті, що програють, надрукують у «Таймсі» рекламу, де прилюдно визнають свою поразку, і оголосять, що команда переможців краща за них самих. Ну, як? Гадаю, це потішить тебе, Кіпсе? Якщо ти виграєш... — він підморгнув суперникові, що розгублено мовчав. — Звичайно, якщо це хвилює тебе...

— Хвилює?! — пирхнув Кіпс. — Аж ніяк! Згода! Кет і Джулі, ви — свідки! Якщо наші дороги знову перетнуться, ми зіграємо сам-на-сам! А тим часом, Тоні... будь ласкавий зберегти свою команду живою.

Він подався геть. Кет Ґодвін та інші агенти попрямували галявиною за ним.

— Мене, до речі, звуть Люсі, — мовила я їм услід.

Проте ніхто з них не почув мене. Всі були заклопотані роботою. У світлі ліхтарів агенти під керівництвом Бобі Вернона розтягали сріблясті сітки над порослою мохом брилою. Інші тягли травою візок, готуючись вантажити на нього брилу. Аж ось долинули радісні вигуки, оплески й сміх. Це була ще одна перемога славетної агенції «Фіттес». Перемога, яку вона вкрала просто з-під носа в «Локвуда і K°». Кілька секунд ми втрьох тихо стояли серед пітьми.

— Я повинен був промовчати,— обізвався нарешті Джордж. — Вибачте. Мені так хотілось зацідити йому, та в мене надто ніжні руки...

— Не треба просити вибачень, — обірвав його Локвуд.

— Якщо ми не зможемо перемогти Кіпсове збіговисько в чесній боротьбі, — щиро сказала я, — то краще нам закрити агенцію негайно.

— І справді! — Джордж ударив кулаком об долоню; засохлий бруд посипався на траву. — Ми ж — найкращі в Лондоні, авжеж?

— Авжеж, — підтвердив Локвуд. — Найкращі. От тільки в Люсі спереду обгоріла блузка, а від моїх штанів мало що залишилось. Як тепер добиратись додому?

Частина друга

Несподівана могила

3

Наступний ранок був такий, як і личить ранкові серед спекотного літа — ясний, з яскраво-блакитним небом. Автомобілі, припарковані вздовж дороги, сяяли, наче коштовні камені. Я вирушила до крамнички Арифа в футболці, шортах і капцях, мружачи дорогою очі від сонця й дослухаючись до клопіткого, нескінченного міського гомону. Літньої пори, з її найдовшими днями та найкоротшими ночами, привиди підупадають на силі — тому люди здебільшого не звертають уваги на Проблему. Агентів, одначе, це не стосується. Ми не заспокоюємось.

Я купила молоко та швейцарський рулет до сніданку і поволі почалапала додому. Будинок 35 по вулиці Портленд-Роу, як завжди, виблискував на сонці своїми нефарбованими стінами. Дерев’яна табличка біля сходів, з написом:

була, як завжди, ветха й жалюгідна. На дзвонику, як завжди, видніли сліди іржі. Три залізні плитки на ґанку були, як завжди, геть перекошені, а одна зникла взагалі — завдяки працьовитим мурахам із садка. Я вирішила не перейматись цими всіма речами — тож увійшла, порозкладала рулет по тарілках і заварила чай. А тоді вирушила до підвалу.

Спускаючись крученими сходами, я чула, як по натертій підлозі ковзають черевики, а в повітрі свистить клинок рапіри. Часом різкі короткі звуки повідомляли мені, що рапіра влучила в ціль. Це Локвуд за своєю звичкою після невдалої роботи зганяв злість на манекенах.

У кімнаті, де ми вправляємось у фехтуванні, майже немає меблів. Є лише стойка зі старими рапірами, запилюжена полиця на стіні й низенький довгий столик із трьома стільцями, присунутий до тієї самої стіни. У центрі звисають зі стелі два солом’яні манекени завбільшки з людину. Чорнилом ми накреслили їм щось на зразок облич. Один з них убраний у брудний чіпок з мереживом, а другий — у старий засмальцьований циліндр. Їхні ганчір’яні тулуби вкриті десятками маленьких дірочок. Звуть наших манекенів Леді Есмеральда та Плавучий Джо.

Сьогодні Есмеральді довелося відчути на собі всю Локвудову увагу. Вона шалено крутилась на ланцюгу від останнього удару, а чіпок сповз набік. Локвуд цілився в неї здалеку, тримаючи рапіру напоготові. На ньому були вузькі штани й пантофлі, а рукави сорочки він трохи засукав. Від кожного поруху — чи випаду вперед, чи відступу заради збереження рівноваги, — довкола його ніг кружляв пил. Ось він накреслив рапірою в повітрі якийсь візерунок — і зненацька ткнув нею у плече манекенові так, що вістря прохромило солому й вилізло з іншого боку. Обличчя його було суворе, волосся блищало, а очі палали похмурим вогнем. Я стояла на дверях і дивилась на нього.

— Дай мені, будь ласка, шматочок рулета, — попросив Джордж. — Якщо зможеш відірватись від такого видовища.

Я підійшла до стола. Джордж сидів там і читав комікси. Він був убраний у спортивні штани й щось на зразок фланелевої сорочки. Руки в нього були білі від пороху, а обличчя — розчервоніле. Перед Джорджем стояли дві пляшки води, а об стіл була оперта його рапіра.

Локвуд теж поглянув на мене.

— Швейцарський рулет і чай, — оголосила я.

— Ходи-но спочатку сюди! — Він показав на