Оксана Степова - Квіти грози, Оксана Степова

Йшов час так і жило жіноче царство тепер Світланка все частіше залишалася з бабкою Варкою, та часто стара й сама просила залишити дівчинку з нею коли Тетяна йшла на роботу. Їхня маленька родина обросла сяким-таким господарством. Спочатку з’явилось кілька курок та задиристий півень-підліток, а згодом завели й козою котру запропонували Тетяні в якості оплати за супровід важких пологів однієї телички-первородки, виявилося тут у селі її диплом, нехай не лікаря, а всього лише фельдшера був неоціненним й вона як фахівець мала попит на всю громаду, а якщо врахувати, що жінка майже не вміла відмовляти то й поготів. Жінка не знала як воно там буде далі, але саме зараз відчула себе на своєму місці, що таки правильно обрала професію й потрібно застосовувати отримані навички тут, а не за письмовим столом.

В кінці січня, коли повсюдно панували блекаути жінка таки вмовила стареньку зробити операцію й видалити катаракту - вона ще кілька місяців тому зв’язалася зі знайомою лікаркою, котра так само втікала з Бердянська, але вона тоді подалася далі Херсона - до Чернівців. 

Так минуло ще вісім місяців бабку Варку було не впізнати, вона з раку до вечірньої зорі крутилася по господарству, хата знову засяяла білими стінами до Великодня, стареньку можна було побачити то на городі, то у садку, то в курнику чи в літній кухні й майже завше біля неї крутилася маленька помічниця Світланка. Здавалося до бабусі повернулася, звичайно не молодість, а наснага жити, знов запалала іскра життя. Якось ввечері сидячи за вже традиційним спільним столом вона звернулася до Тетяни:

- Танюша, візми на вівторок й середу відгул, потрібно у Гайсин з’їздити.

- У Гайсин? Щось сталося?

- Хочу оформити договір.

- Договір?

- Так, договір по догляду за літньою людиною на тебе з Світланою.

- Навіщо? Зрозумійте правильно, ми вам вдячні, але ж ваша Надійка…

- Таню, я ж не божевільна хто що б там не думав, знаю що дочці моє майно не потрібне. Ти ж тут вже прижилася, ось через рік й Світланка в школу піде. Нехай у вас буде свій будинок як там у подальшому не складеться.

- Але ж це не правильно, ми вам не рідня. Люди й так уже всяке говорять…

- Люди будуть говорити завжди, на те вони й люди, - філософськи зауважила старенька. - Ви ж мені найближча рідня, бо ви рідні по духу.

Кінець