М. Л. Ріо - Ніби ми злодії, М. Л. Ріо

Я вже двічі бачив був, як він читає цей монолог, але враження, яке справляла його гра, від того не слабшало.

Рівно о пів на дев’яту двері до репетиційної зали, рипнувши, прочинилися, і я побачив у шпарині знайоме обличчя Фредеріка — зморшкувате й кумедне.

— Олівере? Ми готові вас прослухати.

— Чудово.

Серце в мене зайшлося — затріпотіло, наче там, між легенями, бив крилами крихітний птах.Заходячи до зали, я, як завжди, почувався дрібним і незначущим. Це було величезне приміщення з високою склепінчастою стелею та великими вікнами, що виходили на кампус. Блакитні оксамитові завіси на них були розсунуті й замітали дерев'яну підлогу запилюженими краями.

— Доброго ранку, Ґвендолін, — промовив я, і голос мій луною розійшовся приміщенням.

Руда, худюща, що та жердина, жінка, яка сиділа за режисерським столом, зиркнула на мене. Здавалося, саме вона домінує в цій залі. Зухвала рожева помада й пов’язаний на голові шалик у «турецький огірок» робили її схожою на ромку. Вона ворухнула пальцями на знак вітання, і браслети на її зап’ястку дзенькнули. Річард умостився на стільці ліворуч від столу, склавши руки на грудях, і тепер дивився на мене зі спокійною усмішкою. На амплуа виконавця головних ролей я не зазіхав, а тому конкурентом він мене не вважав. Я коротко йому всміхнувся й надалі вирішив не зважати на його присутність.

— Олівере, — промовила Ґвендолін. — Дуже рада вас бачити. Схоже, ви схудли?

— Взагалі-то навпаки, — озвався я, відчуваючи, як починають пашіти щоки. Напередодні літніх канікул вона порадила мені «підкачатися». Я щодня годинами гарував у спортзалі — провів там весь червень, липень і серпень, сподіваючись її вразити.

— Гм... — промимрила Ґвендолін, повільно роздивляючись мене з маківки до п’ят із стриманою увагою работоргівця на ринку. — Що ж... Починаємо?

— Так, звісно.

Я згадав Річардову пораду, став якомога рівніше й подумки заприсягся не смикатися без поважної причини.

Фредерік відкинувся на спинку сусіднього з Ґвендолін крісла, зняв окуляри, протер скельця крайкою сорочки.

— І що ви для нас сьогодні приготували? — спитав він.

— Перікла, — відповів я. Він сам запропонував мені цей монолог минулого семестру.

Фредерік легенько, по-змовницькому, кивнув.

— Чудово. Починайте, коли будете готові.

СЦЕНА ТРЕТЯ

Залишок дня ми провели в барі — тьмяно освітленій, з дерев’яними панелями на стінах забігайлівці, персонал якої знав більшість студентів із Деллекера на ім’я, приймав не лише справжні, а й підробні посвідки особи та не зважав на те, що декому з нас був двадцять один уже три роки поспіль. У четвертокурсників прослуховування завершилися до полудня, але Фредерік і Ґвендолін мусили передивитися ще сорок двох студентів, тож — із перервами на обід і вечерю, а також обговорення — списки з розподілом ролей навряд чи варто було очікувати раніше півночі. Ми вшістьох сиділи в нашій звичайній кабінці в «ШексBEER» — найдотепніший жартик, на який спромоглися в Броудвотері, — а на столі все більшало порожніх кухлів і келихів. Усі ми пили пиво, за винятком Мередіт, яка жлуктила горілку із содовою, і Александра, який пив скотч — не розбавлений.

Зараз була черга Рен чергувати в ДИМу, чекаючи, поки вивісять списки виконавців. Решта вже відбули свою варту, і якщо Рен теж з’явиться з порожніми руками, нам доведеться чергувати по другому колу. Сонце вже сіло, і то давно, але ми й досі аналізували власні виступи.

— Я все промахала, — пожалілася Мередіт уже, мабуть, удесяте. — Замість «мимохідь» сказала «мимохіть», наче цілковита дурепа.

— Ну, в контексті твого монологу особливої різниці я не бачу... — втомлено озвався Александр. — Ґвендолін, можливо, навіть не помітила, а Фредерікові, швидше за все, начхати.

Перш ніж Мередіт встигла відповісти, до бару ввірвалася Рен, стискаючи аркуш паперу.

— Є! — виголосила вона, і ми всі схопилися. Річард підвів її до столу, всадовив, а тоді забрав у неї аркуш. Рен уже передивилася список, тож тепер дозволила відтіснити себе в куток, а решта схилилися над столом.

Кілька секунд тиші — а тоді Александр виструнчився.

— А я вам що казав! — він плеснув по списку, тицьнув пальцем у бік Рен і вигукнув: — Корчмарю, а дозвольте-но мені пригостити панну!

— Сідай уже, дурню ти заплішений! — втрутилася Філіп-па, хапаючи його за лікоть і затягуючи назад до нашої кабінки. — Ти не все вгадав!

— Ні, все!

— Не все, бо Олівер гратиме не лишень Октавія, а й Каску!

— Що, серйозно? — я облишив вивчати список, щойно побачив рисочку між своїм іменем та роллю Октавія, тож тепер нахилився глянути ще раз.

— Так, а я взагалі трьох одразу: Деція Брута, Луцілія й Титінія, — вона стоїчно посміхнулася мені — такому самому «на тобі, боже, що мені не гоже», як і вона сама.

— Нащо їм це? — спитала Мередіт, помішуючи залишки горілки й висмоктуючи останні краплини крізь червону соломинку. — Адже другокурсників — хоч залийся!

— Бо третій курс ставить «Норовливу», — пояснила Рен. — І їм знадобиться купа народу, загребуть усіх, до кого дотягнуться.

— Оце Колін замахається... — зауважив Джеймс. — Дивіться, його призначили на Антонія і Траніо.

— Зі мною торік утнули те саме, — озвався Річард так, наче ми цього не знали. — 3 вами я був Нік Навій, а з четвертим — Король На Сцені15. Репетиції мав по вісім годин на день...

Інколи третьокурсників брали до вистав четвертого курсу на ролі, які не можна було довірити