Наталія Савінова (SiN eVa) - Викрадена, Наталія Савінова (SiN eVa)

Розділ третій. Фатальне бажання.

Ми з Аселею встигли прикупити собі кілька однакових суконь, щоб на прогулянках з братами нас вважали сестрами. Якщо не знати, що ми не рідні, то ніхто не матиме сумніву в тому, що ми дуже схожі: обидві середнього зросту, з тонкими лініями обличчя. У обох густе чорне волосся, що вкриває спину шовковистим водоспадом і торкається сідниць. Наші фігури чимось схожі, хоча у Аселі поки що не сильно розвинулись груди. А головна відмінність між нами це форма очей. Її очі мигдалевидні кавові, а у моїх кути припідняті догори і сповнені зеленню.
Після кількох годин кружляння по крамницях ми зупинились у кафетерії і підкріпившись, продовжили.
– Лав, ти ж хотіла книги купити. – Аселя потягнула мене вперед, побачивши вивіску книжкової ярмарки.
– Аселя, не так швидко! – вигукнула тітка Дільзода, схопившись з місця слідом за нами.
– Селя, нам треба зачекати твою маму. – не витримавши я зупинилась перед входом до книжкової крамниці, в якій проводили ярмарок класики. – Нам влетить від дядька Мурата, якщо твоя мама пожаліється йому. – нагадую їй, та вона не збирається прислухатися.
– Ти чекай, а я піду подивлюсь журнали. – відмахнувшись, вона залишила біля мене свої пакети і забігла до крамниці.
Мені нічого не залишалось, як зібрати її покупки та сумним поглядом зустріти тітку Дільзоду, що щойно підбігла до мене і майже безвучно вилаялась. Я не втрималась і посміхнулась, адже вперше побачила свою віруючу тітку такою розгніваною і майже ображеною.
– Ох уж ця дитина! – зітхнула тітка Дільзода і насупила брови. – Лавіка, сподіваюсь, що ти ніколи не будеш такою як моя навіжена донька! Вона мене в могилу зведе!
– Вона ще маленька, тому і користується дитинством як може. – відказую на захист кузини, хоча повністю підтримую її мати.
– Ну нічого, сьогодні вона буде пояснювати свою поведінку своєму старшому братові. – погроза в голосі тітки була награною, але спогад про Айрата справив на мене належне враження, і на Аселю подіє. – Давай залишимо сумки у сховищі і спокійно походимо по крамниці. – запропонувала вона, ледве не заплутавшись у спідницях своєї червоної сукні, – Та щоб його!
– Обережно, давайте я й ваші сумки візьму.
– Та ну тебе, Лавіко. Не турбуйся про стару жінку, – посмішка на червоних губах стала ширшою, а на щоках зявились ямочки. – мені ще треба жити, щоб переконатися, що мої сини колись одружаться. – ми пройшли до скляних шафок і умістивши усі наші пакети та сумки в одній з них, пішли до книжкового раю. – Я піду подивлюсь кулінарні книги, вони саме там, де модні журнали, які так обожнює Аселя.
– Добре. – киваю їй. – Я виберу пару книжок у секторі з класикою і приєднаюсь до вас.
– Гаразд. – тітка Дільзода торкнулась мого підборіддя, ніби благословляючи мене, і відпустила з довірою.
Це дійсно бул ярмарок. Другий поверх крамниці був відведений під класичні твори і мав особливу увагу відвідувачів, які зацікавлено роздивлялись різнокольорові палітурки. Блукаючи серед стелажів та поціновувачів літератури, я розшукувала дві улюблені книги: Дракула Брема Стокера та Граф Монте-Крісто Дюма та Маке. Чомусь мені не подобалось перечитувати ці історії в електронному форматі, хотілось відчути папер під пальцями та вдихнути аромат свіжої-затхлості, яку мали усі нові книжки.
Дракула віднайшовся досить швидко серед класичної містики, а от з графом Монте-Крісто було не так легко зустрітись. Обійшовши усі стелажі, я повернулась до початкової точки і напружуючи очі, розглядала кожну палітурку, вишукуючи знайомі назви. Розминувшись з кількома молодими жінками та кількома чоловіками я необережно зробила крок і не втримавши рівноваги, притиснулась спиною до книжкової полиці, і все ж всілась на підлогу.
Посміхаюсь сама до себе і притискаю до обличчя книгу про Дракулу. Такого сорому я не відчувала вже кілька років, та й не падала з самого малечку. Я просто ненавиджу падати і постійно тренуюсь у вмінні балансувати. Та сьогодні всі мої тренування виявились марними, а спина та сідниці отримали якщо не садна то синці.
– Давай допоможу. – почувся приємний чоловічий голос над моєю головою і я швидко прибрала книгу від обличчя. 
Прокляття! Даміль.
Він простягнув до мене руку і допоки я роздумувала над тим чи потрібна мені його допомога, вхопив за запясток і смикнув мене до себе. Відчувши опікаючий біль на шкірі, я з легкістю підвелась на ноги, ледь не впустивши книгу про Дракулу. Опинившись занадто близько до диявольськи вродливого та харизматичного молодика, я мимоволі зробила крок назад і знов вперлась спиною у стелаж з книжками.
– Знов зустрілись, Лавіка. – білосніжна посмішка на його губах була гіпнотичною і не дозволяла мені відвести очей, – Я починаю думати, що ти мене переслідуєш.
– Я? – перепитую, звівши брови і дозволивши собі подивитись у його чорні очі. – Вас?
– Ти. – киває він у відповідь і робить крок до мене. – Мене. 
– Я не переслідую вас. – притискаю історію про найвідомішого вампіра до грудей, коли Даміль робить ще один крок і нависає наді мною як гора над морем. – Це ви мене переслідуєте! – заявляю йому і збираюсь втекти, але не встигаю навіть подумати про це.
– Нехай буду я. – зітхає Даміль і упирається руками у стелажі по обідві сторони від моїх пліч. 
Від такої близькості мені перехоплює подих, обличчя заливається червоною фарбою, а низ живота наливається свинцем. Якщо прислухатись, то зможу почути биття його серця. Даміль вищий за мене майже на голову, тому опускається обличчям до мого, щоб мати змогу утримувати мене у напрузі і незрозумілій покорі. 
– Визнаю, – видихає він прохолодою ментолу, – я вирішив прослідкувати за тобою, коли побачив тебе у кафетерії. 
– Навіщо? – запитую і сама собі дивуюсь, як він може бути таким самовпевненим. Та прийшовши до тями, підіймаю одну брову. – Вам зовсім нема чим зайнятись? – моє питання забавляє Даміля і він не стримує себе, сміючись самими очима. – Ви мене лякаєте! – наголошую і повертаю голову до його правої руки. 
Є чоловіки яким личить чорне, є кому личить біле. А Даміль один з тих, кому личить будь-що. Про таких як він говорять, що не одяг прикрашає людину, а людина одяг. Сьогодні моє прокляття було вдягнено у класичну чорну сорочку з високим комірцем та білі джинси, які обтягували сильні ноги, акцентуючись на розмірі ікр. Він напружив руку і рукав сорочки, здається мені, почав тріщати, невзмозі стримати мязеву випуклість передпліччя.
– Тобі не треба мене боятись. – голос Даміля змінився. Він став таким же напруженим як і його мязи. – Я не хочу щоб ти мене боялась, Лавіка. – шепоче він, сколихуючи подихом моє волосся.
– То приберіть свою руку і дозвольте мені піти. – продовжую тримати оборону і сміливо наполягаю на своєму звільненні.
– Якщо ти цього хочеш, – зітхає Даміль і все ж дозволяє мені піти.
Мені потрібно було б побігти до тітки Дільзоди, та граф Монте-Крісто зявився в полі зору і я вирішила, що без нього не піду, хайби там що. І це знов була моя помилка. Витягнувши книгу з полички, пробігаюсь очима по тексту, ніби переконуючись в тому, що мої очі та глузд співпрацюють між собою і полегшенно видихаю – тепер ніякий Диявол зі своїми чарами та вродою не зможе мене відволікати від навчання. Тепер я матиму змогу заспокоюватись від будь-якого стресу, адже ці дві історії мають на мене саме такий вплив.
– Подобається Дюма? – Даміль знов зявляється поряд зі мною, та цього разу тримається на відстані, дозволяючи мені відчувати себе вільною.
– А вам? – перепитую його і чомусь затримуюсь для розмови. Мені треба було піти і не дозволяти собі вступати в діалог з незнайомцем, імя якого мені відоме, а причина по якій його так не любить Айрат – ні. Та я не поспішаю цього робити, про що буду шкодувати зовсім скоро.
– Не все. – відповідає Даміль, схрестивши руки на грудях. – деякі герої не викликають поваги. Взяти до прикладу графа Монте-Крісто. – його очі дивляться на книгу в моїх руках. – перша частина книги не цікава, а ось сам граф викликає повагу і захоплення.
– Та якби ви не бачили його до становлення графом, не могли б оцінити усі його якості.
– Тобі подобаються такі чоловіки?
– Вони цікаві. – чомусь не маю наміру кривити душею і правдиво відповідаю на таке просте питання. – але нереальні. – зітхаю і не маючи сили подивитись в очі співрозмовника, прощаюсь з ним. – Мені треба йти. Прощавайте.
– Зачекай. – Даміль вхопив мене за лікоть і швидко відвів у кут стелажів, ховаючись від камер відеоспостереження та свідків, які листали сторінки книг неподалік від нас. – Я хотів би продовжувати наше спілкування, але не маю номеру твого мобільного. – пояснив він, прибравши від мене руку. 
– Я не даю свій номер телефону без нагальної потреби. – сміливо вдивляюсь в пітьму його теплих очей і мимовільно привідкриваю рота.
– Нехай так. – киває Даміль і подивившись по сторонах, в два кроки підходить до невеличкого столика з великою кількістю різнокольорових олівців. Вхопивши один з червоних, він повертається до мене і власницьки забирає з моїх рук книгу про Монте-Крісто, розгортає десь на середині і щось записує. – Якщо передумаєш, я буду радий поспілкуватись. – повертає мені книгу і хижо посміхається. – Ти мені подобаєшься, Лавіка. – і перш ніж піти додає, – Я буду чекати твого повідомлення.
Залишившись наодинці зі своїми книгами, я ще кілька хвилин не могла прийти до тями і боялась подивитись, що саме написав Даміль. А коли заспокоїлась, побігла до тітки Дільзоди та Аселі, які вже чекали на мене біля каси.
Повернувшись додому я все ще не наважувалась зазирнути до книги, але думками робила це сотні разів. Усі мої спроби забути про почуте від вродливого хлопця були марними і викликали більші сумніви та зневіру у собі. Я повинна була погодитись з тим, що не змогла стримати своє серденько і дозволила йому відчути закоханність. Добре, що сьогодні і завтра вихідні дні і я зможу виспатись і відпочити, а потім почнеться навчальний тиждень і моя голова буде знов забита науками.