Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова - Житіє моє, Ірина Володимирівна Сиром'ятнікова

стійку. Ненавиджу снобів, які косять під капітанів! Хочеш ходити моїм дахом — покажи кігті.

— І в тебе сталo нахабства сюди прийти… — втомлено почав він.

— А шо робити? Ці ваші укурки «мама» толком сказати не можуть, а мені потрібна конкретика. Прийшлося пиляти сюди, «учителю». Пішки, між іншим, йшов, ногу натер!

Хто мені тепер скаже, чого я так поспішав? Переді мною стоять троє Чудесників, тих самих, що переполошили весь Редстон і поставили рачки Університет. Більше того: один з них, напевно ще й маг, причому, не останній в своїй банді. Чи не пропав я в положення того мужика, який (в Краухарській версії казки) упіймав Земляного Чоловіка і не зумів притягнути його додому?.

Але відступати було пізно. Де не врятує сила, допоможе наглість!

— Ну, коліться, що ви там зробили, майстеряки — руки-з-сраки.

Лоран прикрив очі, демонструючи, яку безодню терпіння він змушений проявляти в розмові, і спробував промовчати. Він погано знав характер чорних.

— Лише не кажи мені, що ти — маг-винахідник, однаково не повірю, пика не та.

— О, звичайно, нічого оригінального, — не втримався Чудесник, — всього лиш Кайдани Вибавлення! Сподіваюся, цей термін вам знайомий?

— Нічого не наплутав? — строго перепитав я, чим шокував його остаточно.

Ніякого дискомфорту (холоду, пустоти, самотності) від втрати Джерела у мене не виникало. Дивно. Я далекий від думки всерйоз ототожнювати магію з тілесною кінцівкою, але вважав, що печально відомі Кайдани сприймаються якось інакше. Невже це — оте саме, чого до гикавки боїться більшість чорних магів? От сміху-то!

— Не сумнівайтеся, — запевнив мене він. — Мабуть, печально бути присутнім при кінці власної кар’єри?

Цікаво, а він мене за кого вважає? Знизав плечами:

— Це не дуже. Взагалі-то, я алхіміком збирався бути. Але «наглядові» про вас все-одно скажу, бо нема чого.

Вони різко посмутніли.

— Схоже, — зітхнув Лоран, — ти не розумієш, яку послугу ми тобі зробили, звільнивши від згубного впливу тьми…

Я відповів йому непристійним жестом.

— … бо порок надто глибоко пустив коріння в твою душу. Ти змушуєш нас вдатися до крайніх заходів!

Це що він, загрожує чорному? Зовсім білі знахабніли! Навіть якщо магії у мене дійсно нема, я ж і просто в рило дати можу, причому, сильно, про що Лоранові негайно і було сказано. Замість відповіді, качки набундючилися і рушили в мій бік.

Ох ти, гобліни-недоноски, карликовий вид!

У справжній сутичці троє противників нараз — гарантований гаплик, і якби переді мною була зла міська шпана, я би розвернувся і дав дьору — відступати вчасно чорні теж не бояться. Але це були саме качки — виховані домашні хлопчики, які вирішили стати крутими за допомогою гирь і гантель, їх бойове мистецтво не шліфувалося в десятках дрібних сутичок з розбитими носами і набитими ґулями. Супроти обірванця з краухардської глибинки вони були як домашні пестунчики проти вуличного котяри.

Поки друзі Лорана клацали дзьобами, я перекинув їм під ноги важку бочку — тепер вони змушені були нападати на мене по-одному. А ще тут дуже погано підмітали підлогу. Зробивши вигляд, що займаю низьку стійку, я навпомацки нашкріб жменю піску і кинув його в лице першому противникові. Він на секунду остовпів, прогнувся назад, захищаючи очі, і тут же дістав черевиком по литці. Відчуття — словами не передаш, знаю по собі.

— …!!!

От, далися їм мої родичі! Відповідати на образу часу не було — другий качок пішов в атаку. Не знаю, у кого вони брали уроки, але гроші вони викинули на вітер: бійка сам на сам без зброї — не бійка, а шарварок у шинку. Ну, і прийоми відповідні: я схопив його за одяг, потягнув за собою, і через пару секунд він фінішував чолом до одного з ящиків. Можна було ухитритися об кут стукнути, але тоді у мене на руках був би теплий труп, а вбивати людей мені було якось незвично.

Кого я недооцінив, так це Лорана — він дуже тверезо переглянув свої шанси проти чорного, хай навіть не чаклуна. Поки його товариші діставали по морді, він зайняв у підсобку і тепер готовий був показати клас:

— Все, хана тобі, проклятий чарівнику!

Ніякої екзотики з арсеналів білих магів. Лоран тримав у руках конструкцію, за володіння якою приватних осіб кидали за ґрати на роки, не вникаючи в обставини — здоровенний арбалет, заряджений болтом товщиною з палець. Така штука майже нічим не відрізняється від бойової магії, хіба, заряджати довше, зате відбитків аури не залишає і ніяких особливих здібностей для використання не вимагає. Гладенький наконечник був вимащений чимось масним, виясняти, чи це олива чи отрута, у мене бажання не було.

Забувши про все, я сотворив найпростіше відвертаюче плетіння і метнув його в противників.

Спалахнуло яскраве світло. Пахнýло жаром і гірким смородом. Коли я прокліпався, навколо було дуже тихо, і тільки осідали на підлогу чорні пластівці сажі. Моїх суперників ніде не було. Не чути було зляканих криків чи відлуння кроків, скрипу дощок підлоги чи гримання дверей. Тільки чорний пил, який запорошив все навколо… Коли до мене дійшло, що оце тільки що сталося, кров відступила від голови, а серце опустилося кудись у п’яти. Я моментально виметнувся з ангара, не розбираючись особливо, куди і навіщо біжу.

Дрібки сажі і жовтувата пара, розсіяна попід стелею — от і все, що залишилося від трьох чоловік, що посміли перечитися з чорним магом. І ще — одного бойового арбалета.

Справа навіть не в тому, що я позбавив когось життя (цього факту я ще не усвідомив), а в тому, що все сталося настільки стрімко і без свідомих зусиль з мого боку. В пам’яті спливли розповіді дядька про збройне прокляття. Невже саме зараз мій нестандартний канал сили дав про себе знати? Адже це ж саме закляття я повторював на заняттях багато разів! І все що воно робило — примушувало кульки відскакувати убік!

Додому (а це мінімум десять кілометрів і на іншому боці ріки) я добіг одним духом. Консьєржка подивився на мене і без звука видала запасні ключі (вона не самогубець). Їсти хотів, але не міг, від нервів. Повна сублімація думок.

Випив валер’янки, ліг спати. Проспав недовго. Дзвінок у двері, на порозі стоїть господар каретного двору, і посміхаючись, протягує мені мою барсетку:

— Як я і казав, сталося прикре непорозуміння. В темряві мій працівник не одразу помітив забутий вами предмет, він збирався повернути його вам сьогодні, але трохи захворів.

Оскільки Лорана на момент розмови, яка у них, ніби, сталася, можна було збирати віничком у смітярку, мужик, звичайно, брехав. Важко сказати, як підприємливий босс зумів проникнути до квартири покійного Чудесника, але він забрав звідтам єдину річ, яка могла би вказати на