Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

Настя на мить відпускає кермо, вказуючи на мене. 

- Ти хлопця покинула. Він один, нещасливий. Зараз дівчинка підметушиться, наблизиться до Ігоря та в решті решт приголубить самотнього страждальця. А ти й надалі будеш строїти з себе горду та незалежну. Подумай над моїми словами, Ань. Зараз он є вільний час доки ми їдемо в університет. Якщо надумаєш, то я можу тебе підкинути до Протасова в офіс. Я знаю, де він знаходиться. – Подруга загадково мені посміхається.

Насправді в мене зараз є купа часу на роздуми, до універу ще близько сорока хвилин їзди. І це при ідеальних умовах, якщо ми не попадемо в ніякий затор в столиці.

Шлях до нашого вищого закладу освіти кожен день займає щонайменше цілу годину в один бік. Дві години на день щодня проводиш у дорозі. Це виснажує, але що не зробиш заради здобуття диплома. 

У нашому містечку, на привеликий жаль, немає жодного університету, тільки школи та коледжі. Хоча населення міста близько шістдесяти тисяч людей, а здобути вищу освіту ніде. Бо поряд на карті розташована столиця нашої країни. Ось так ми й живемо.

Цікаво, звідки Настя дізналася адресу офісу Протасова? Ой, власне, мені яка різниця. Я туди не збираюсь. У мене сьогодні є пари та робота в готелі.

До речі, про роботу. 

Навіщо зараз мені дзвонить моя колежанка Катя? Вона взагалі-то знає, що вранці я навчаюсь. Моя зміна починається лише о четвертій.

– Алло! – Щільніше притискаю телефон до вуха. - Кажи, Катруся.

У трубці нічого не чутно, окрім гучних ридань.

- Аня-я-я.

Своє ім'я – це єдине, що я розпізнаю з низки Катрусиних схлипів.

- Катю, що трапилося? Чому ти ревеш? Щось із Сонею трапилося? Я нічого не зрозумію. Повтори голосніше, я не чую тебе.

Я сама починаю казати все голосніше. Мабуть, так мені здається, що напарниця мене почує краще. Прикриваю телефон долонею та пошепки прошу Настю зменшити гучність музики в салоні автомобіля.

- Аню, сьогодні, гик, на роботу, гик, тобі виходити не треба. - Чую, як Катя прочищає носа в серветку, - сьогодні не треба до готелю.

– Чому? Тобі знову зміна додаткова потрібна? Гроші потрібній? Чи відробити хочеш за додатковий вихідний? Я ж не сперечатися. Чого ти ревеш?

У моїй голові проноситься ще мільйон варіантів розвитку подій. Але жоден не підходить до гучних сліз Каті на тому кінці слухавки. Після моїх слів змінниця починає ридати ще голосніше.

Та що це з нею таке коїться?

Я сама вже вся на нервах. Смикаю ремінь безпеки туди-сюди. Здається мені, що якщо я почую ще хоч хвилину сліз колежанки та відчую ще хоч краплю додаткової напруги від невідомості, то я абсолютно точно почну гризти свої нігті. А я лише нещодавно позбулася цієї жахливої та поганої звички.

- Так, Катерино, - промовляю голосно та серйозно, - припини скиглити та розкажи, в решті решт, що відбувається.

– Нас усіх звільнили, Аню-ю-ю! Гик. Федір Борисович продав готель. – Катя майже на одному диханні вимовляє речення та знову починає лити сльози. Якось ще через хвилину бере себе в руки та промовляє останнє речення. – Роботи більше немає, тому й приїжджати нікуди більше не треба.

- Не зрозуміла?

Я не вірю своїм вухам. Як це продав?

- Пам'ятаєш нещодавно приїжджали столичні бізнесмени до нас? - Запитує Катя.

- Так, пам'ятаю. - Згадую той день. - На моїй зміні це було. І що?

– Ось їм готель і продали. Новому керівництву персонал не потрібен оскільки готель зноситимуть, а на його місці збудують новий розважальний центр. Ми тепер безробітні. - Катя щось ще говорить у слухавку, але я вже не намагаюся її почути.

У голові поступово збирається ланцюг з останніх подій. Того дня в готель до нас приїжджав Ігор, щоб подивитись землю. Він сам так мені казав.

Потім він питав мене, навіщо я там працюю. Потім…

Я переключаю скиглення змінниці на гучномовець, а сама тим часом швидко лізу в наше з Протасовим листування. Здається він щось казав таке, про готель. Якщо я нічого не переплутала.

Тоді я не звернула уваги. А зараз треба знайти те саме повідомлення.

Ось воно! Знайшла!

«... тим паче скоро там не можливо буде працювати».

Ах, Ігорю, Ігорю! Ти все провернув за моєю спиною. Знав, що я втрачу роботу та нічого не сказав.

Трясця! Трясця! Трясця!

- Катю, я тобі передзвоню. Заспокойся, добре? Зараз не час лити сльози. Може ми ще поборемося. - Скидаю виклик та повертаюся боком до спантеличеної подруги.

- Що ти там казала про офіс Протасова? Якщо насправді знаєш де він, то вези мене туди.

- Гаразд.

Без вагань на першому ж повороті Насті змінює наш маршрут та везе мене в потрібному напрямку.

- Що трапилося, Аню? - Подруга з недовірою дивиться то на мене, то на дорогу. – Чого це раптом ти передумала та наважилася відвідати його?