Маргарет Етвуд - Заповіти

Гарт пішов геть. Навіть не озирнувся. Я не змогла попрощатися з ним, тому заридала ще дужче.

— Все гаразд, тепер ти в безпеці, — сказала Тітка Дав. — Будь сильною.

Те саме у «Прихистку» говорили гілеадським жінкам, тільки от вони йшли в інший бік.

Тітка Беатріс і Тітка Дав ішли обабіч мене, дуже близько. Сказали: це щоб ніхто мене не потурбував.

— Той юнак тебе продав, — зневажливо промовила Тітка Дав.

— Невже?

Гарт не говорив, що збирається так учинити.

— Треба було всього лиш запитати, — провадила далі Тітка Беатріс. — Ось як він тебе цінував. Це щастя, що продав тебе нам, а не якійсь секс-банді. Він хотів чималих грошей, та я його стримала. Зрештою взяв половину.

— Брудний безбожник, — сказала Тітка Дав.

— Сказав, що ти незаймана, тому коштуєш більше, — мовила Тітка Беатріс. — Але ти ж нам інше говорила…

Я швидко зметикувала.

— Хотіла, щоб ви мене пожаліли, — прошепотіла. — Щоб забрали із собою.

Перлові Діви ззирнулися над моєю головою.

— Ми розуміємо, — мовила Тітка Дав. — Але віднині мусиш говорити нам правду.

Я кивнула й пообіцяла, що так і буде.

Вони відвели мене туди, де жили. Мені було цікаво, чи це не та сама квартира, де знайшли мертву Перлову Діву. Але тоді мій план був говорити якомога менше; я не хотіла все зіпсувати. А ще не хотіла, щоб і мене знайшли на шворці на ручці дверей.

Квартира була дуже сучасна, мала дві ванні кімнати, в кожній з яких були і ванна, і душ, величезні вікна, великий балкон, на якому росли справжні дерева у бетонних діжках. Скоро я дізналася, що двері на балкон замкнено.

Я страшенно хотіла в душ: від мене смерділо власною відмерлою шкірою, і потом, і ногами в старих шкарпетках, і бридким болотом з-під мосту, і смаженим жиром із фастфуду. Квартира була така чиста, напоєна ароматом цитрусового освіжувача — мені здавалося, мій сморід мусить сильно виділятися.

Коли Тітка Беатріс запитала, чи не хочу я помитися, я швидко кивнула. Тітка Дав застерегла, щоб я була обережна через руку: не треба її мочити, бо тоді шкірка злізе. Мушу визнати: я була зворушена їхньою турботою, хоч якою нещирою (вони ж не хотіли привезти до Гілеаду гниле місиво замість Перлини).

Я вийшла з душу, загорнувшись у пухнастий білий рушник, і помітила, що мого старого одягу нема (Тітка Беатріс пояснила, що він був такий брудний, що й прати марно), а замість нього лежала сріблясто-сіра сукенка, як у них.

— Я маю це вдягнути? — запитала я. — Але ж я не Перлова Діва. Я думала, ви Перлові Діви.

— І ті, хто збирає Перлини, й Перлини зібрані — усі Перли, — мовила Тітка Дав. — Ти теж Перлина Коштовна.

— Тому ми так ризикуємо заради тебе, — мовила Тітка Беатріс. — У нас тут стільки ворогів… Та не переймайся, Джейд. Ми тебе вбережемо.

Вона сказала, що в будь-якому разі, хоч офіційно я й не Перлова Діва, маю носити цю сукню, аби вибратися з Канади, бо місцева влада заборонила вивезення неповнолітніх навернених. Вони вважають, що це торгівля людьми, але це неправда, додала вона.

Тоді Тітка Дав нагадала їй, що не можна говорити «вивезення», бо ж дівчата не товар, і Тітка Беатріс вибачилася й сказала, що мала на увазі «сприяння у перетині кордону», — і обидві всміхнулися.

— Я не неповнолітня, — мовила я. — Мені шістнадцять.

— Маєш якісь документи? — запитала Тітка Беатріс.

Я похитала головою.

— Ми так і думали, — завважила Тітка Дав. — Ми все для тебе влаштуємо.

— Але щоб уникнути проблем, твої документи будуть на ім’я Тітки Дав, — сказала Тітка Беатріс. — Канадці знають, що вона сюди приїхала, тож на кордоні вважатимуть, що ти і є вона.

— Але ж я значно молодша. І не схожа на неї.

— На документах буде твоє фото, — заспокоїла мене Тітка Беатріс.

І ще сказала, що справжня Тітка Дав залишиться в Канаді й повернеться разом із наступною забраною дівчиною, взявши ім’я новоприбулої Перлової Діви. Вони звикли так мінятися.

— Канадці нас не розрізняють, — сказала Тітка Дав. — Ми всі для них однакові.

Обидві засміялися, наче тішилися, що можуть розігрувати такі жарти.

Тоді Тітка Дав сказала, що інша найважливіша причина для того, щоб одягнути срібну сукню, — полегшення мого в’їзду до Гілеаду, бо ж там жінки не носять чоловічого вбрання. Я сказала, що легінси не чоловічий одяг, а вони спокійно, але твердо відповіли, що чоловічий, про це сказано у Біблії, і це бридота, і якщо я хочу до Гілеаду, доведеться це прийняти.

Я нагадала собі, що не можна з ними сваритися, і вдягла сукню, а ще начепила низку перлів, фальшивих, як і говорила Мелані. Вони сказали, що білий капелюшок потрібен тільки для виходу на вулицю. У приміщенні можна ходити простоволосою, якщо поряд немає чоловіків, бо у них особливе ставлення до волосся — воно змушує їх втрачати контроль, так вони сказали. А моє було особливо запальне, бо ж зеленкувате.

— Це просто відтінок, він змиється, — винувато промовила я, щоб вони знали, що я вже зреклася цього необачного вибору.

— Усе гаразд, дорогенька, — заспокоїла мене Тітка Дав. — Ніхто його не побачить.

Насправді було приємно вдягнути сукню після того брудного й заношеного одягу. Вона була прохолодна, шовковиста.

Тітка Беатріс замовила на обід піцу, до якої на десерт було морозиво з холодильника. Я висловила здивування стосовно того, що вони їдять таке: невже Гілеад не проти шкідливої їжі, особливо для жінок?

— Це частина випробування для Перлових Дів, — пояснила Тітка Дав. — Ми маємо скуштувати плотські спокуси зовнішнього світу, аби зрозуміти їх і відмовитися від них у серці своєму.

Із цими словами вона взяла ще шматок піци.

— Все одно я не зможу більше цим ласувати, — сказала Тітка Беатріс, яка вже доїла свою піцу і перейшла до морозива. — Я справді не розумію, що поганого в морозиві, якщо воно без хімікалій.

Тітка Дав глянула на неї з докором. Тітка Беатріс облизала ложку.

Я від морозива відмовилася. Надто сильно нервувала. Та й розлюбила: воно нагадувало про Мелані.

Тієї ночі перед сном я роздивилася себе у дзеркалі у ванній. Попри їжу та душ, вигляд мала, як розвалюха. Темні кола під очима, худа… Була насправді схожа на волоцюжку, яку треба рятувати.

Було так чудово поспати в ліжку, а не під мостом! Хоча Гарта мені бракувало.

Кожної ночі, яку я провела у тій спальні, вони замикали мої двері. І дбали про те, щоб ніколи не залишати саму вдень.

Наступні кілька днів були