Лі Бардуго - Королівство шахраїв

повіки. Вілан точно не знав, спить чоловік чи спостерігає за ним, наче якась ящірка із сонними очима.

О цій годині човен був майже порожній. Люди дрімали в задушливих каютах або їли вечерю, яку принесли із собою: рулети із шинки й термоси з кавою балансували в них на колінах.

Вілан не міг заснути, тому вийшов зі спекотної каюти й попрямував до носу човна. Зимове повітря було холодним і тхнуло скотобійнями, розташованими в передмістях. У Вілана щось перевернулося в шлунку, але незабаром вогні розпливлися, і човен опинився на чистому просторі. Хлопчик шкодував, що вони не подорожують удень. Йому хотілося побачити вітряки, що чатували над полями, овець, які паслися на вигонах. Він зітхнув, здригнувся в пальті й поправив лямку наплічника. Йому слід спробувати відпочити. Можливо, вдасться прокинутися раніше й побачити світанок.

Коли він обернувся, позаду стояли Міґґсон та Пріор.

— Вибачте, — сказав Вілан, — я... — І тоді Пріорові руки стиснулися на його шиї.

Вілан хапнув ротом повітря чи принаймні спробував; звук, що він видав, не дуже скидався навіть на хрип. Він учепився в Пріорові зап’ястя, але чоловік мав залізну хватку й тиснув безжально. Він був достатньо великий, щоб Вілан відчув, як трошки піднявся в повітря, коли Пріор притиснув його до бильця.

Обличчя в Пріора було незворушне, майже знуджене, і Вілан зрозумів, що ніколи не дістанеться до школи в Белендті. Він ніколи й не мав туди потрапити. Не було жодного секретаря. Жодного рахунку на його ім’я. Ніхто не чекав, що він приїде. Папери в його кишені, що начебто підтверджували зарахування, могли взагалі бути чистими. Вілан навіть не завдав собі клопоту й не спробував прочитати їх. Він мав зникнути, як і мріяв його батько, який найняв цих людей виконати роботу. Його батько, що читав йому перед сном і приносив солодкий мальвовий чай і стільники з медом, коли Вілан захворів на крупозне запалення легень. «Поки люди не забудуть, що я мав сина». Його батько збирався стерти його з гросбуху, наче помилку в розрахунках, наче витрату, яку можна викреслити. Підсумок неодмінно зійдеться.

Перед очима у Вілана затанцювали чорні цятки. Хлопчикові здалося, наче він чує музику.

— Гей, ви там! Що відбувається?

Схоже, голос пролунав звіддалік. Пріорові лещата дуже повільно розтиснулися. Віланові ноги торкнулися палуби човна.

— Геть нічого, — озвався Міґґсон, повертаючись обличчям до незнайомця. — Ми просто впіймали цього хлопаку, він копирсався в пожитках інших пасажирів.

Вілан задихнувся.

— Може, я... може, я тоді покличу міську варту? У каюті є двійко офіцерів.

— Ми вже попередили капітана, — збрехав Міґґсон. — Передамо його постовим міської варти на наступній зупинці.

— Ну, я радий, що ви, хлопці, такі пильні. — Чоловік повернувся, щоб піти геть.

Човен легенько накренився. Вілан не збирався чекати, що станеться потім. Він щодуху штовхнув Пріора, а потім, перш ніж устиг злякатися, перескочив через борт човна до темного каналу.

Він плив з усією швидкістю, на яку спромігся. У голові досі паморочилося, а горло нещадно боліло. На превеликий подив, хлопчик почув ще один «плюск» і зрозумів, що один із чоловіків пірнув у канал за ним. Якщо Вілан з’явиться десь досі живий, Міґґсон і Пріор, напевно, не отримають свою винагороду.

Він змінив ритм, створюючи якомога менше шуму, і змусив себе думати. Замість того щоб рушити навпростець до стінки каналу, шляхом, про який мріяло змерзле тіло, Вілан пірнув під сусідню торговельну баржу, виплив з іншого боку й поплив уздовж неї, користуючись судном як якорем. Наплічник мертвим вантажем сильно тиснув на плечі, але хлопчик не міг змусити себе покинути його. «Мої речі, — думав він безглуздо, — моя флейта». Не зупинявся, навіть коли дихання стало безладним, а кінцівки почали німіти. Змушував себе плисти вперед, щосили збільшувати відстань між собою й убивцями, найнятими батьком.

Але кінець кінцем Вілан виснажувався, він зрозумів, що більше борсається, ніж пливе. Якщо не дістанеться берега, то потоне. Хлопчик погріб до тіні моста і витягся з каналу, зіщулений, мокрий, тремтячий від крижаного холоду. Щоразу, коли він ковтав, у забитому горлі шкрябало, а від кожного плюскоту ставало страшно, що це Пріор прийшов завершити свою роботу.

Йому потрібно було вигадати якийсь план, але складно було сформулювати повноцінну думку. Вілан перевірив кишені штанів. У нього досі були надійно заховані крюґе, що йому дав батько. Хоча готівка і промокла до нитки, її прекрасно можна було витратити. Але куди Вілан міг піти? Він не мав достатньо грошей, щоб покинути місто, а якщо батько відправить людей на пошуки, його легко буде відстежити. Йому потрібно було податися в якесь безпечне місце, яке батько не подумає оглянути. Кінцівки здавалися налитими свинцем, холод поступився місцем утомі. Вілан боявся, що, якщо заплющить очі, більше ніколи їх не розплющить.

Урешті-решт він просто пішов. Рушив містом на північ, подалі від скотобоєнь, повз тихі житлові райони, де мешкало менше торговців, потім уперед; вулички ставали покрученішими й тіснішими, аж поки не почало здаватися, що будинки скупчилися над його головою. Попри пізню годину, у кожному вікні та в кожній вітрині світилося. Із жалюгідних кав’ярень лилася музика, а в провулках Вілан помітив тіла, що притискалися одне до одного.

— Хтось тебе намочив, малий? — гукнув із ґанку чоловік, якому бракувало зубів.

— Я можу його добряче намочити! — радісно верескнула якась жінка, обіпершись на сходи.

Він був у Бочці. Вілан ціле життя прожив у Кеттердамі, але ніколи сюди не заходив. Йому ніколи не дозволяли. Йому ніколи не хотілося. Його батько називав це місце «брудним лігвом гріхів та богохульства» й «ганьбою міста». Вілан знав, що це мурашник темних вулиць і прихованих переходів. Тутешні вбиралися в костюми й удавалися до непристойностей, а іноземці юрмилися на широких майданах у пошуках мерзенних вистав, люди набігали сюди та відступали, мов течії. Ідеальне місце для зникнення.

І було таким до тієї днини, коли надійшов перший батьків лист.

Здригнувшись, Вілан збагнув, що Джаспер смикає його за рукав.

— Наша зупинка, крамарику. Хутчіш!

Вілан поквапився за ним назирці. Вони зійшли на берег у порожньому доку поблизу Олендаала і вийшли по набережній до сонної сільської дороги.

Джаспер озирнувся.

— Це місце нагадує мені домівку. Скільки оком не кинь, усюди поля, непорушувана нічим, окрім бджолиного дзижчання, тиша і свіже повітря. — Він здригнувся. — Гидота.

Дорогою стрілець допомагав Віланові назбирати на узбіччях