Жан-Крістоф Гранже - Конґо. Реквієм, Жан-Крістоф Гранже

Тріщина. Обценьки. Кирка. Йому вдалося прокопати прохід, достатньо просторий для широких плечей. Протиснувся туди, сподіваючись, що решта брил не обвалиться. Справжнісінький тобі «strong and hard punishment». За тим завалом у тунелі можна було тільки повзти. Єдиним промінчиком світла залишався ліхтарик. Без нього Морван міг би вважати себе мертвим або живцем похованим. Він поповз, працюючи ліктями, стиснутий рудною породою, просуваючись сантиметр за сантиметром.

Коли спогади почали повертатися, він зосередився на стогонах, що наближалися. Спогади: як плазував у нечистотах, аби ухилитися від ударів. Бився головою об стіни й забиті дошками вікна, сподіваючись, що його власний череп здатний проломити дерево.

Намагався втекти в будь-який спосіб, поки п’яний голос кликав його: «KLEINER BASTARD!».

І він вив, схлипував, горлав.

Поранений лежав у штольні, ніби приліплений до скелі. Вкритий пилюкою хлопчисько, ногу якому причавила каменюка. Не більше дванадцяти років. Ще одне порушення його наказів. Він збирався підняти уламок, коли згадав про травматичний токсикоз. У причавленій кінцівці більше не циркулювала кров і відразу вироблялися смертельні токсини. Коли кінцівку вивільняють, водночас випускають і отруту місцевого виробництва, яка миттєво заражує кров і м’язи, виводить з ладу спинний мозок і, певно, якісь інші органи. Про жертву можна не турбуватися, ви щойно її вбили.

Своїми знаннями про невідкладну допомогу він не користувався кілька десятків років, але перш ніж відсунути брилу, таки зняв із себе ремінь і джгутом перетягнув стегно малого. Рішення прийняте: він врятує цього й тільки цього. Затягнув джгут — ніби загвинтив колесо до межі. Копач знепритомнів. Запізно?

Він вивільнив малого з цілком розтрощеною ногою і потягнув його назад. Не знав, скільки триватиме зворотний шлях і чи живий ще його тягар. Ні думок, ні відчуттів. Лише власний важкий подих крізь пил. Він заощаджував дихання, захищав його, ніби вогник свічки. Нарешті зміг підвестися на повний зріст і звалив пацана собі на спину.

Ще трохи далі впав на коліна. Ще один крок. Кожна секунда здавалася останньою. Коли ліхтарик підвів Морвана, він і цього не усвідомив. Став машиною, яка наосліп просувалася до денного світла…

Злива вщухла. Африканське сонце зустріло Морвана феєрверком. Він передав пораненого добровольцям, які зголосилися подбати про малого, й повалився на землю. Лежав обличчям у багні й думав, якого прочухана отримає в нього дехто: наказ є наказ, жодної дитини під землею. А потім вибухнув реготом: хай що він зробить, останнє слово буде за чорними.

Морван підвівся й видудлив кілька пляшок очищеної води, але з особливим задоволенням великими порціями ковтав прогріте сонцем повітря. Відчував: кров насичується киснем, повертає собі таємничу первісну енергію. Зі світлом спалахнув і біль. Рани, гематоми, порізи… Не страшно: він вижив і переміг.

Місію виконано, Kleiner Bastard.

За два дні до цього він пришив одного хлопчака. Сьогодні врятував іншого. Це підтверджувало його теорію: хоч би що ти робив, неможливо вплинути на закон рівноваги в Африці.

Від самого ранку вони бігали найрозкішнішими готелями Флоренції.

Лоїк із Софією сходилися на такій версії подій: зранку, в день своєї смерті Монтефіорі зустрічався з партнерами чи покупцями у зв’язку з контрабандою зброї в Конґо. Виникли проблеми, Кондотьєр розплатився за це життям. Сама зустріч відбувалася не за бранчем у флорентійському готелі — зброєю торгують не так, як металом чи пальним, — але злочинці в котромусь ночували.

Ось що вони шукали: африканців, які оселилися в п’ятизірковому готелі, — певно, генерали, міністри або дипломати. Утім ні Кабонґо, ні Мумбанза чи Бісінґ’є не могли брати участь у вбивстві. Вони перевірили — жоден із цієї трійки не приземлявся в Тоскані.

Зрання прочесали відреставровані палаццо в центрі міста, вілли XV століття, у яких відкрили розкішні спа, старовинні монастирі, перероблені на гавані комфорту й гастрономії: за останні дні жодних ознак африканського гостя.

Вони вели незвичайне, неофіційне розслідування, але перед ними відчинялися всі двері. Адже одним із двох детективів була сама графиня Софія Монтефіорі, яка належала до відомої родини Бальдуччі. Місто спостерігало за тим, як вона, всіма обожнювана, зростала, — яскрава представниця тосканської аристократії. Усі флорентійці за глянцевими журналами відстежували її подорожі, одруження, народження Міли й Лоренцо… До того ж, дитиною Софія гралася в садках цих готелів, поки її батько залагоджував справи в приватних салонах, давав прийоми чи обідав зі своїм сімейством.

Попри все це, вони не домоглися нічого.

О першій пополудні майже зібралися здаватись, аж тут пощастило. Лоїк вийшов з туалету фойє останнього готелю — холодної водички в обличчя й пігулки, бо наближався напад, — і побачив, що Софія розмовляє з офіціантом старої школи: кремовий піджак, чорний метелик, статура така, що весь ніби накрохмалений. Чоловікові було десь за шістдесят, але він здавався вічним, як ті статуї на площі делла Синьйорія.

— Познайомся, це Марчелло, — посміхнулася Софія. — Він працював у нас, у Ф’єзоле понад двадцять років.

Лоїк привітався для дотримання правил пристойності, їхнє розслідування збилося на манівці родинних спогадів, тимчасом, як усі думки йому заступав біль.

— Марчелло дещо бачив, — додала жінка.

Не говорити, не рухатися. Нехай недуга розчиниться, поки не подіють ліки. Він не розумів, у чому полягає сенсація: адміністратор готелю щойно підтвердив, що вже кілька тижнів не бачив жодного африканського відвідувача.

— Не тут, — Софія ніби прочитала його думки. — Розкажи, Марчелло.

— Була восьма ранку, — почав італієць ідеальною французькою. — Я виїжджав зі свого села, з Комеани, за п’ятнадцять кілометрів від Флоренції. Я там живу.

— І що? — нетерпляче буркнув Лоїк, замість полегшення відчуваючи наближення нападу.

— Неподалік від Сіньї я помітив у підліску кілька машин.

— Їх було видно з дороги?

Марчелло всміхнувся й водночас ледь вклонився — у його генетичній програмі ці дії зберігалися в комплекті.

— Навпаки, вони були сховані. Я говорю про короткий шлях, яким зрізую кут, коли запізнююся.

Кивок: «Продовжуй».

— Біля автівок стояли моцні типи, схожі на особистих