Ельфріда Елінек - Хіть, Ельфріда Елінек

видихнула, ця Ґерті, я маю на увазі, у неї щось жевріє ще під попелом. Пічка в машині поки не нагрілась, а ось чоловік уже розігрівся щосили. У нього це швидко, на підборідді в нього подряпина, залишена нігтем Ґерті. Назустріч їм не суне жоден самотній подорожанин, який хотів би ще трошки попишатися перед своїм будинком разом з яким-небудь друганом. Не видно нікого, хто розгледів би печать влади на чолі з директором фабрики. І тому йому доведеться відтиснути печать бодай на своїй дружині, як знак, що вона заплатила за вхід і справді хоробро вийшла на вулицю із затишного тепла своєї статі. Тепло на кухні бідняків підтримують тільки в грубці.

Чоловік називає дружину своїм солодятком, так, і дитина теж належить до таких. Вони живуть у золотій середині, у ластці села. Уряд великим ополоником розважливо розподіляє спеціальні пропозиції серед людей. Щоб власники фірм могли ухвалювати рішення й вигадувати виправдання на те, як вони обходять коло державних дотацій і людських тіл. Їхнє щастя має зростати посередині навколишнього їхнього добра, а всі інші нехай оповідають про свої клопоти, сидячи на вузькій смужці землі, що її вони засаджують парканами, і насінного матеріалу при цьому ледь вистачає на двох. А їм уже доводиться замислюватися ще про одну людину!

Ми приїхали, дитина спить у своїй світлиці.

Син терпляче дрімає, посаджений на повідець від акціонерного товариства «Хімічні заводи Лінца». Ходімо й ми поспимо, щоб відчути той присмак, який дає нам смерть. Для цього треба просто лягти, біднякам це давно відомо, вони й помирають раніше, і час до цього здається їм, як і раніше, занадто довгим. Чоловік ще раз вирішує попастися на ділянках шкіри своєї дружини, густо вкритих косметикою, зараз він, немов постріл з рушниці, з гуркотом піде за нею в постіль. З ванної долинає діловитий шум води й зворушень. Важке тіло нещадно кидають у гарячу воду, щоб зробити його їстівним. На його грудях спочивають мило й щітка. Люстра пітніють. Дружина директора із силою тре чоловікові спину, залюбки занурює руку в мило й масажує його потужний член, який нараз належить їй. За вікном котиться з небокраю місяць. Дружину вже кличуть, закликає чоловік і закликає півкіла м’ясива (ну ніяк не менше), що радять над ним. У теплій воді знову щось набухає й рветься вгору до Господа над пишним холодним буфетом тіла. А потім він скупає дружину після денної праці, без проблем, йому це подобається. Навколо живуть смертні, живуть працею й зарплатнею, живуть вони не вічно й живуть зле. Але тепер вони вже перейшли від праці до спокою, у їхніх грудях дрімає гостре жало, бо в них немає власної ванної кімнати. Тіло директора розм’якшується у воді, однак у нього залишається ще достатньо погонних метрів. Він ще раз кличе дружину, тепер голосніше, це наказ. Вона не йде. Йому треба на самоті розм’якнути у воді. Він миролюбно ковзає на інший бік ванни, йому що, кричати, щоб вона прийшла? Як приємно, що вода не змінює людину й що не потрібно вчитися ходити по воді пішки. Таке задоволення, і таке дешеве. Грошей вистачить у кожного. Нехай дружина залишається там, де вона тепер, клуби гарячої пари, огорніть мене! Він відкриває свій кран із гарячою водою, масажує його, розчулюється і розвеселяється. Потоки із шумом обтікають важке тіло, тверді жувальні м’язи якого перемелюють життя й ковтають інші фірми. Бідняків, наче воду, скидають зі скель, але вони залишаються там, де вони є, у своїх маленьких постельках, і вони не чіпляються до тебе з постійними проханнями, ці нещасні люди, до зарплатні яких доводиться докидати ще. Як вони сліпо, година за годиною, потрапляють у машини своїми священними струнами, які їхні дружини на превелику силу натягнули на деку їхнього тіла! Стільки крові! І все даремно, марний і голосний, немов удари бича, стукіт їхніх серць, бо ж більше немає крові, яка б їх урухомлювала. А діти, як мені здається, іноді ганяють туди-сюди до четвертої ночі. Принаймні, один або двійко таких нетверезих парубчаків бреде наразі додому з дискотеки.

Син його, якого тут недолюблюють уже багато років, лежить тепер у своєму ліжку, і мирний місяць іде геть. Дитина важко дихає, вона вкрита потом, у її жилах — пігулки, вона заспокоїться зараз зовсім по-іншому. Дитина незручно лежить під оком матері, що підходить до постелі й поправляє її. Дитина зовні зів’яла, а проте вона — весь її світ: вона мовчить так само, як мовчить цей світ. Дитина тішиться, що росте, як росте милий дружок у його батька. Мати ніжно цілує свого маленького човника, що пливе світом. Потім вона бере пластиковий мішок, натягає дитині на голову й затягує внизу, щоб усередині дитяче дихання спокійно урвалось. У наметі, всередині мішка, на якому надрукована адреса модного бутику, життєві сили хлопчика пишно розкриваються ще раз, але ж йому ще зовсім недавно обіцяли, що він ростиме й що йому куплять спортивний інвентар. От що буває, коли природу хочуть поліпшити за допомогою інвентарю! Але ні, він зовсім не хоче жити. Потім син випливає у відкриті води, де він відразу опиняється у своїй стихії (мама!) і використовує дихальну трубку, крізь яку його приятелі пізнають світ із самого першу, немов через стільники: так, очевидно, він був їм за ватажка, маленький бог війни, загонистий у праці, у спорті й у грі. Вони бачать усе, але мало що бачать. Мати виходить із будинку. На руках вона несе сина, як кущ із щораз бубнявішими бруньками, який треба висадити в землю. З вершин, з яких дитина з’їжджала сьогодні й хотіла знову з’їжджати завтра (власне, новий день уже нетерпляче починається!), земля шле прощальний привіт. Обурливі сліди на сніговому покривалі. Еге, блукаєте, кружляєте навколо вогнища, певно, ніч видалася ще та?

Мати несе дитину, а коли охоплює утома, то тягне її за собою по землі. Місяць укрився за ніжним убранням. Жінка доходить до струмка, і наступної миті син із полегкістю зісковзує у воду. Його вабить прекрасний спокій, і спортсмени при нагоді теж махають руками, коли на них дивиться публіка. Нині всупереч очікуванням вийшло так, що саме наймолодший член родини першим заглянув у тупе обличчя вічності, сховане за всіма тими грішми, які, призначені для покупок, ганяють по землі, якщо ніхто не здолає взяти їх на прив’язок. Люди з голосним шумом біжать наввипередки й молять про гарну погоду. А спортсмени-лижники вирушають у гори, байдуже, хто там