Ірина Грабовська - Леобург, Ірина Грабовська

подивився на нього уважним поглядом, від якого Данило аж упрів. Так, брехав він трохи незграбно, але, з іншого боку, Едвард, схоже, був у цій справі майстром, отже, якісь здібності мали би передатися, як-от розуміння польської.

— Добре. Але я радив би не відмовлятися від огляду.

— Згоден,— кивнув Данило.— Лікарю, скажіть, будь ласка, у мого батька часто траплялися розлади шлунку? Мені наснився сон... нещасний батько мучився від страшного болю. І я не знаю: це спогад чи сновидіння?

— О ні, Едварде, на моїй пам’яті такого не було,— відгукнувся лікар Жуков.— Пан Фелікс мав пречудове здоров’я, незважаючи на довге перебування на золотих руднях. Принаймні мені він ніколи не скаржився.

— Тобто, ви ніколи не призначали йому лікування?

— Звісно, ні. А тепер вибачте, молоді люди, на мене чекають пацієнти.

Данило розпрощався з лікарем, зачинив двері й притулився до них спиною. Альберт спантеличено вимовив:

— Який дивний у вас був сон, Едварде... Хоча зізнаюся, мені теж іноді сниться полювання з дядечком, на яке ми так і не сходили.

— Авжеж, але хтось доволі успішно «вполював» його самого...— похитав головою Данило.

Альберт насупився, осмислюючи сказане, і пішов до вітальні. Крізь арку входу Данило побачив, як «кузен» всівся поруч з матір’ю і, схоже, почав розмову про Беатин стан — обличчя обох були стурбовані. Данило крутнувся на підборах і попрямував у бік кухні, сподіваючись побачити дворецького.

За дверима почувся сиплий старечий голос, і Данило, пригнувши голову, переступив поріг його кімнати. Два на два метри, вузька й темна... Тут заледве поміщалися крихітний письмовий стіл, комод і ліжко. Дивно, стільки років цей старий вірою і правдою служив родині Яблонських — щоб урешті-решт мешкати в такій комірчині? Свенсон сидів за столом, розкладаючи рахунки на різні стосики. Помітивши Данила, старий сторожко дослухався, ніби побоюючись, що за стіною може хтось перебувати.

— Свенсоне, чи не могли б ви зробити мені невелику послугу?

— Я вас слухаю, пане Едварде.

— Треба, щоб ви десь на пів години чимось відвернули увагу Юліани, щоб вона не зайшла до своєї кімнати,— Данило зробив коротку паузу й додав: — Повірте, все, що я зараз роблю,— це заради Агнеси.

Маленькі очі дворецького помітно розширилися, вираз обличчя став недовірливим — точно як у Агнеси, коли та намагалася дізнатися, куди Данило зник після вибуху. Але старий не зважився нічого питати, лише хутко зібрав зі столу купу паперів і попрямував у вітальню. Данило поспіхом вибіг по сходах і, роззирнувшись, повернув ручку дверей.

Гардероб, ліжко, дві тумбочки, трюмо з купою пляшечок і коробочок, дві скрині в кутку, пуфики, ширма для перевдягання... Запах пудри й нафталіну. В нього хвилин двадцять, може, пів години. І безліч предметів.

Звісно, спливло багато часу, і злощасної пляшечки, напевно, в кімнаті вже немає. Данило тяжко зітхнув і почав обшук з матраца. Нічого. Відчинив дверцята гардероба. Скільки в тітки одягу! Потаємна схованка може бути будь-де серед цього мотлоху — йому не оглянути все й за цілий день! Попорпавшись трохи в мереживах, Данило перейшов до комода, потім — до трюмо. Якісь настоянки, склянки, засіб від зморщок... Ну що за дурня! Зневірившись знайти хоч щось більш-менш схоже на підозрілий порошок, Данило спересердя штовхнув нижню шухляду. І почув підозрілий дзенькіт.

Здається, секрет трюмо був схожий на той, що в леобурзькій скрині з архівом. Данило вмостився на підлозі й зазирнув під низ. У нижній частині трюмо він виявив маленький важіль, що пускав у дію складний механізм — вбік повільно від’їжджала дерев’яна пластинка, під якою була прихована невелика шухляда. Від легкого дотику сховок відчинився, і на підлогу посипалися Юліанині «скарби» — купа пожовклих листів, імовірно, від давнього шанувальника, медальйон у формі серця, безліч усіляких дрібничок... Останньою зі схованки випала пляшечка з білим порошком.

Воно!

В коридорі почулися кроки. Данило здригнувся й почав рвучко запихати до сховку весь його вміст. Цокіт жіночих підборів наближався...

— Свенсоне, я не розумію, чому ви звертаєтеся з цими питаннями до мене! Уже бозна-скільки ми порпаємося у ваших паперах! Цим повинен займатися Едвард... або ж Тео! Але не я!

— Але вибачте, пані, на тих розписках стоїть ваш підпис!

— Ох, Свенсоне! Зрозумійте нарешті: так сталося лише тому, що одразу після аварії Едварда не було вдома. А Тео, як завжди, знайшов привід напитися.

Хух, ледве встиг... Лежачи під ліжком, Данило міркував, як тепер вилізти на світ Божий. Він спробував поворухнутися. От дідько! Схоже, зачепився за щось ременем і міцно застряг.

— ...я розумію, пані, але ж відіслати рахунки потрібно негайно! А жодного з панів удома нема...

Дворецький шанобливо очікував на її реакцію. Юліана роздратовано пирхнула:

— Гаразд, Свенсоне, чекайте на мене у вітальні — я за хвильку спущуся.

Грюкнули двері, потім — дверцята гардероба, і на ліжко з легким шурхотом полетіла сукня. До кімнати увійшов ще хтось, і Данило з голосу впізнав одну з покоївок. Юліана вирішила перевдягнутися до чаю. Що ж, принаймні вона не збирається залишатися тут надовго.

Поки дівчина під роздратований вереск тітоньки старанно шнурувала корсет, Данило роздивлявся пляшечку з порошком. Якщо припустити, що це отрута, то як підтвердити? Якщо ні, то чому клята пляшка була так ретельно захована? Єдиний вихід — знайти експерта. Добре, що хіміків у Леобурзі — хоч греблю гати, залишалося з’ясувати, кому з них можна довіряти.

Почулося пихкання, й кімната наповнилася задушливим ароматом Юліаниних парфумів. У носі в Данила відчайдушно засвербіло, аж на очах виступили сльози. Він щосили притиснув долоню до обличчя. Покоївка забрала сукню з ліжка — Юліана наказала їй віднести її в чистку, й вони обидві вийшли з кімнати. Данило почав був виповзати з-під ліжка, але в останню мить, відчувши себе майже на волі, смикнувся занадто різко, і його штани не витримали такого випробування. Тканина з тріском луснула саме на заду. От дідько! Це ж найзручніші Едвардові штани!

Данило зітхнув і вислизнув у коридор. За першим же поворотом він натрапив на Беату — бліду, з фіолетовими колами під очима.

— Добридень,— Данило важко ковтнув і всміхнувся, стараючись непомітно притримувати клаптик тканини, який компрометуюче теліпався позаду.— Сподіваюся, ви приєднаєтеся до нас за чаєм?

Дівчина млосно зітхнула.

— Гадаю, так. Вигляд моєї кімнати вже викликає у мене огиду,— байдужно відповіла вона.— А ви, Едварде? Невже ми побачимо вас сьогодні?

— Сподіваюся, я складу вам компанію.

— Чудово,— глузливо посміхнулася Беата.— В такому