Тимур Іванович Литовченко - Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко

відправив додому до Відня перелякану дружину. Покірна і лагідна Ізабелла тепер ні в чому не заперечувала чоловікові. Вона тільки повторювала, наче молила:

– Допоможи йому, Ерні! Він врятував і мене, і дитину.

Ернст Філіп Гаррах ніколи не забував зробленого йому і його близьким добра, тому розшукав рятівника своєї вагітної дружини Мар’яна Менжика (виявляється, саме так звали цього іноземця) у вбогій безкоштовній лікарні, куди страхова компанія направила постраждалого. З’ясувавши, що в його полісі не передбачений «напад хуліганів, що мав наслідком удар каменюкою по голові», – облаяв спочатку хитрих страховиків, потім лікарів, потім наказав перевезти постраждалого на свою віллу, оплатив лікування і догляд за хворим, а також проживання та харчування на місяць наперед. Насамкінець, придбав йому новий квиток додому з відкритою датою.

Коли молодий чоловік трохи оговтався, Ернст запропонував йому достатньо солідну суму за порятунок дружини і майбутньої дитини. Але Мар’ян відмовився, пояснивши, що так вчинив би будь-який чоловік, наділений гідністю. Тоді Ернст залишив йому свою адресу і телефон та попросив зв’язатися з ним у разі виникнення проблем. І поїхав до Відня.

У призначений термін Ізабелла народила сильного здорового хлопчика, якого побажала назвати Фрідріхом Марією. Перше ім’я синові обрав щасливий батько, друге – не менш щаслива мати. Власне, вона хотіла назвати сина на честь їхнього рятівника – Мар’яном. Проте всі наполягали на тому, що таке ім’я для Австрії аж надто незвичне, отож Ізабелла насамкінець погодилася трохи скорегувати своє бажання.

Проти такого рішення Ернст не заперечував. Він і сам часто згадував скромного чоловіка з абсолютно незнайомого Києва, який відмовився від запропонованих грошей. Пізніми вечорами спостерігаючи за тим, як у затишній колисці спить улюблений маленький синочок, Ернст запитував себе про одне й те саме: чи вірно він вчинив, полишивши рятівника своїх близьких на віллі? Час минав, Ернст чекав, що той якось обізветься, – але марно. Поступово він втягнувся у вир поточних справ, яких у ділових людей завжди вистачає. Що ж до Мар’яна Менжика, то він поступово перетворився на таку собі красиву легенду сімейства Гаррахів…

Якось Ернст побачив у ділових новинах сюжет про «павлівську грошову реформу» в СРСР. Уважно вислухавши думки експертів, які передрікали Радянському Союзу неймовірні потрясіння внаслідок настільки свавільної політики, роздратовано вимкнув телевізор і спробував зрозуміти, що ж коїться там, у комуністів, якими керує такий прогресивний лідер, як Горбачов?! А коли зрозумів – то жахнувся. Як же так можна?! Люди все життя працювали, накопичували гроші – а їх отак нахабно пограбували!.. Ні-ні, такого просто не могло статися! Або це всього лише злий жарт, якась недолуга «кульгава качка», запущена «жовтою» пресою…

Але на тлі подальших фатальних подій, що спричинили розпад СРСР в 1991 році, ота січнева «павлівська реформа» виглядала такими собі безневинними «квіточками». Отож в переддень Різдва 1991 року в будинку Гаррахів пізно ввечері пролунав телефонний дзвінок. Телефонував той самий герой-рятівник – Мар’ян Менжик, який почав благати допомогти йому виїхати з України. Спочатку Ернст ледве впізнав його голос: так могла благати лише приречена на смерть людина… Потім він ледве второпав, що Україна – це один з осколків, на які розвалився СРСР.

Звісно, він допоміг молодому чоловікові оформити статус біженця, а потім узяв до себе на роботу. Ернст також наполіг на тому, щоб Мар’ян спочатку вивчив австрійський варіант німецької, а потім закінчив коледж. І тепер, після п’яти років знайомства, він анітрохи не шкодував, що прийняв його тоді. З Мар’яном йому і справді пощастило. Він був добрим, старанним, виконавчим, а головне – відданим помічником у всіх справах.

* * *

Пізньої осінньої ночі 1995 року, коли всі вже спали, Ернст Гаррах повернувся з чергової ділової поїздки. Втоми не відчував, отож попрямував у бібліотеку-кабінет. На столі накопичилося чимало газет, журналів, рахунків і листів. Ернст відкрив один із них і почав уважно вивчати. Його обличчя, кілька секунд тому напружене й серйозне, раптом засяяло, на губах з’явилася перша за день посмішка.

Він дуже радів і пишався собою, оскільки найнятий тиждень тому аудитор, завершивши черговий звіт, оголосив, що всі його інвестиційні проекти принесли прибуток. З-поміж решти виділялася п’ятірка проектів, що принесли найвищий дохід: усі вони були пов’язані з нерухомістю.

Прихопивши листа, Ернст поспішив в спальню, щоб потішити доброю звісткою Ізабеллу. Але дружина вже спала, затишно загорнувшись у ковдру, немовби величезна доглянута кішка.

Тоді він повернувся в бібліотеку і продовжив розбирати пошту. Розсортувавши все за призначенням, Ернст відправив частину газет до сміттєвого кошика: справді, навіщо читати про події, які вже втратили актуальність?! Але преси виявилося настільки багато, що вона вже не вміщалася в кошик…

Раптом увагу Гарраха привернула фотографія на шпальті однієї з газет. Там були зображені його син і дружина, обидва виглядали вкрай щасливими. Ернст пробігся очима по рядках газетного матеріалу і був приємно здивований прочитаним: виявляється, на параді олд-мобілів Фрідріх Марія Гаррах отримав диплом як наймолодший учасник автопробігу і сертифікат господаря найпрекраснішого антикварного олд-мобіля. Справді, відновлений древній «лінкольн», який до останнього часу сиротливо тулився у глибині величезного гаража Гаррахів, тепер виглядав вельми навіть імпозантно.

«Ах, Мареку! Який майстер!..» – подумав Ернст, вдивляючись у фото.

Він передивився відкинуті газети більш уважно і раптом натрапив на ще одну статтю про свого сина. Цього разу юний Фрідріх Марія Гаррах показав чудові знання зоряного неба на вікторині у віденському планетарії, розташованому в розважальному парку Пратер. На фотографії малюк стояв біля колеса огляду, тримаючи в руках Зоряний атлас.

Ернст знов перебрав газети, але більше нічого цікавого не виявив. Втім, було достатньо і двох знайдених матеріалів… Ще раз уважно перечитавши їх, він нарешті пішов спати.

Прокинувся пізно, зате почувався відпочилим. Ізабелла вже давно сиділа в залі за вишиванням. Сина ніде не було ні видно, ані чутно.

– Де Фрідріх? – стурбовано запитав Ернст.

– В парку з Мареком, на атракціонах. Я б також пішла з ними разом, щоб просто прогулятися на свіжому повітрі, пофотографувати природу.

– То чого ж не пішла?..

– Тебе хотіла дочекатися. Думала, ото нарешті підемо прогулятися разом. Я так сумую за тобою, Ерні!..

Вкрай зворушений ніжними словами, Ернст швидко поснідав і за чверть години вже повернувся до дружини. Потім вони довго гуляли, насолоджуючись кожною хвилиною спілкування, і вирушили додому пити чай. Ернст з нетерпінням чекав на повернення сина і постійно поглядав на годинник. Помітивши це, Ізабелла пояснила:

– Я бачу, що ти весь нетерпеливишся. Але май на увазі, що іноді вони з Мареком не вертаються додому на обід. Усі ми