Олена Олексіївна Литовченко - Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко

– Бо то на фронті було. Ми воювали разом.

– На фро-о-онті…

– Так.

– А ви танкістом були чи?..

– Артилеристом.

– А мій дід на «тридцять четвірці» до Потсдама дійшов. Це майже поруч з Берліном. Але самого Берліна так і не побачив, бо їхній танк у Потсдамі тому фаустпатроном я-а-ак жахнули!..

За допомогою кулака й розчепіреної долоні Ремка показав, як саме жахнули фаустпатроном по дідовому танку, потім докінчив:

– Добре, що дід встиг з люка вистрибнути, бо як боєкомплект рвонув – так башту і знесло до бісової матері. Проте все ж обгорів знатно, отож його у шпиталь. А як стан трохи покращився – на санітарний ешелон і додому. Так і не побував мій дід у Берліні. Тільки у Потсдамі, зовсім поруч…

– Та яка, власне, різниця? Головне, що він фашистів бив зі свого танка, а я з гармати… Попервах, тобто, з однієї гармати, а вже потім, як батареєю командувати став – то вже цілою батареєю, можна сказати, лупив.

– А-а-а… Богораз тут до чого? – трохи несміливо нагадав Ремка.

– А Богораз на сусідній батареї командиром гарматного розрахунку був. В нашому ж дивізіоні, тільки батарея сусідня. Богораз Мойсей Аврумович.

– Ні-ні, мого діда інакше звали…

– Та ясна річ, що просто однофамільці! Ще й танкіст, – Горинич слабко посміхнувся, проте одразу ж посумнішав: – А мій Богораз… він добрим артилеристом був. І все повторювати полюбляв: «Можна подумати, що я Бога вражаю, що це таке у мене бійцівське прізвисько, а не прізвище. Але ж це таки так – прізвище! І не Бога я вражаю, а фашистів, недолюдків цих. Бив, б’ю і битиму, доки живий». І справді, доки живий був – бив так, що тільки дим стовпом і кишки по деревах розвішані лишалися.

– Доки живий був, кажете?..

Горинич остаточно набурмосився й неохоче кивнув.

– Отже, він… А як загинув? І де саме?

– Цікаво взнати, еге ж?

Кремезний вантажник зміряв Ремку настороженим поглядом з-під насуплених, зсунутих до перенісся брів.

– Авжеж цікаво! Все ж таки однофамілець. До того ж я студент істфаку все ж таки, мене історія, знаєте, як цікавить?

– Істо-о-орія його цікавить, бачте, – Горинич щось мугикнув собі під ніс і нарешті вирішив: – Гаразд, якщо будеш добре поводитися, розповім тобі про артилериста Богораза із сусідньої батареї. Тим паче…

Він несподівано замовк.

– Що «тим паче»? – не втерпів нарешті Ремка.

– Тим паче, такої історії, про яку я тобі розповім, ти більше ніде не прочитаєш і не почуєш навіть. Бо ні в школі, ані в інституті не розповідають про таке, про що знаю я.

– Ух ти!..

– Тільки пообіцяй, що не патякатимеш про те, про що я тобі розповідатиму. То як, студенте, не станеш зайве язиком молоти?

– Зуб даю!

Горинич тільки розсміявся у відповідь. Так вони й потоваришували – немолодий уже кремезний вантажник на прізвисько Горинич і студент університету, який підробляв вантажником у тому ж гастрономі, що на проспекті Карла Маркса, всю другу половину дня – від закінчення обіду й «до скільки буде треба». Жоден від роботи не ухилявся, перекурами не зловживав, тягав будь-які вантажі, при цьому поводячись украй обережно й акуратно – особливо з делікатною склотарою.

Зате коли наставала пауза в роботі, вони сідали поруч на металевого возика, на якому зазвичай катали ящики з продуктами, й починали теревенити на будь-які довільні теми. Могли обговорювати походження прізвищ, починаючи з того ж таки Богораза[61] й завершуючи представником районної санепідемстанції Нетудихатьком. Або завзято й аргументовано сперечатися, що символізує ім’я Рем – отців-засновників Компартії[62] чи одного з легендарних близнюків-засновників Давнього Риму[63]. Могли переповідати один одному життєві бувальщини чи сімейні спогади. Могли професійно оцінювати твори, надруковані у «товстих» літературних журналах, які ходили по руках від знайомого до знайомого. Могли думати-гадати, яку таку крамольну пісню проспівала Алла Пугачова, що її довгий час не показують по телевізору, або чи покажуть ще колись двосерійний мюзикл «31 червня»[64], знятий за мотивами однойменної повісті Джона Б. Прістлі. Могли навіть дискутувати про покаянну статтю «Вертаючись додому» Олеся Бердника, надруковану 17 травня 1984 року в «Літературній Україні», – але вже обережніше, пошепки, бо йшлося у покаянні видатного літератора-косміста (і за сумісництвом – буржуазного націоналіста) про такі небезпечні матерії, як Гельсінкський рух та американське ЦРУ, а також згадувалися Микола Руденко та Левко Лук’яненко. А раптом хтось сторонній почує?..

Коротше кажучи, не було таких тем, які б вони не могли залюбки обговорювати поміж собою.

Але буквально тричі на рік отакі розмови набували особливого характеру. Ну так, так: немолодий кремезний вантажник алкоголем особливо не зловживав… та іноді навіть він давав собі волю! Так сталося й сьогодні – ввечері в неділю, на День Конституції СРСР. Або як її називали – «брежнєвської» Конституції, на відміну від «сталінської» 1936 року. Коли вже наблизився вечір, Денис Єгорович раптом змовницьки мотнув головою, і коли Ремка підійшов, то пробубонів у своїй звичній манері:

– Чуєш, студенте… Ти мене того… підстрахуй сьо-о-о… сьодні. Добре?

– А-а-а?..

Та не встиг студент сформулювати запитання, як Горинич мовив:

– До кінця роботи буквально пару годин лишилося, а мені тре… треба того… душу зігріти. Сьодні. Зрозуміло?

– А-а-а… з чого б се раптом?

– Бо день сь-о-о… сього-одні такий.

Ремка посміхнувся і спробував перевести все в жарт:

– Сталин выиграл войну,

Ленин – революцию,

Деньги поменял Хрущев,

Брежнев – Конституцию?..

– Гірше. Сьогодні рівно п’ятнадцять років, як…

– Гориничу! Конституцію ухвалили у сімдесят сьомому, то про які ж п’ятнадцять років, коли тільки сім відтоді, як?..

– І все тобі знати треба! – Денис Єгорович мугикнув щось собі під ніс і додав: – Стривай-но, я ось зараз підігрію душу, потім розповім, що й до чого і що сталося тут, у цьому самому гастрономі, рівно півтора десятка років тому!.. А зараз давай підстраховуй, бо душа вже горить, болить і скніє, аж не може, горопашна душенька моя!

– То ви розкажете?..

– Та розкажу вже, розкажу! Ти лишень підстрахуй.

– Ну гараз, давайте. Що вже з вами поробиш? Підстрахую.

– Дякую, Ремко.

– Нема за що.

Таким чином, коли їхня робоча зміна скінчилася, Денис Єгорович був уже такий розігрітий, що аж «тепленький», зате Ремка – вкрай стомлений і готовий слухати здорованя хоч до ранку. Хоча вранці буде понеділок, і студентові треба буде бігти в університет на пари.

Але пари – то дурниці! Ремка був молодий і завзятий, отож будь-які труднощі лише додавали йому життєвих сил. У результаті енергія до того насичувала всі його м’язи, що в очікуванні чергової цікавої життєвої історії від Горинича він був готовий гори звернути, а не