Чарльз Діккенс - Великі сподівання, Чарльз Діккенс

не погодився щось у нього брати, навіть мавши таку змогу. Ось наша вітальня; стільці, столи, килим і таке інше - це те, що змогли мені дати з дому. А до скатертин, ложок і сільничок я не маю ніякого відношення: їх принесено з кав'ярні спеціально для вас. Ось моя спаленька, трохи вогкувато, але в Барнарді вогкувато всюди. Ось у цій кімнаті ви спатимете, меблі взято напрокат, хоча, я думаю, вони підходять; якщо вам ще щось буде потрібно - скажіть, і я дістану. Оселя це відлюдна, ми будемо тільки вдвох і, сподіваюся, не поб'ємося. Але, дорогий мій, я перепрошую - пакунки й досі у вас у руках! Давайте їх сюди й пробачте, ради бога! Мені аж соромно!

Стоячи навпроти містера Покета-молодшого й передаючи йому пакунки - один і другий,- я побачив, як разючий подив з'явився в його очах, такий самий, який був і у мене в погляді, і почув, як він сказав, аж відсахнувшись:

- Боже, таж ви отой хлопчик, що забрався у садок!

- А ви,- сказав я,- той самий блідий паничик!

Розділ 22

 

 

Блідий паничик і я стояли й розглядали один одного у Барнардовім заїзді, а потім обидва приснули сміхом.

- Отже, то були ви! - сказав він.

- Отже, то були ви - сказав і я.

Потім ми наново приглянулись один до одного й знов засміялись.

- Ну що ж, це все було давно,- сказав блідий паничик, щиро простягаючи мені руку,- і ви, маю надію, великодушно вибачите мені, що я вас так відлупив.

З цих слів мені стало ясно, що містер Герберт Покет (Герберт - таке було ім'я блідого паничика) трохи сплутав свій намір з тим, як він здійснився. Але я вирішив пропустити повз увагу цю деталь, і ми обмінялися палким рукостисканням.

У той час перед вами ще не було осяйного майбутнього? - запитав Герберт Покет.

- Ні,- відповів я.

- Ні,- повторив він.- Я чув, що це влаштувалося зовсім недавно. Тоді я був ближче до того, щоб мати перед собою осяйне майбутнє.

- Справді?

- Так. Міс Гевішем викликала мене тоді до себе подивитись, чи не припаду я їй до смаку. Виявилося, що не припав.

Я з чемності зауважив, що це мене дивує.

- Кепський смак! - засміявся Герберт.- Але факт. Так, вона викликала мене погостювати, і якби я успішно витримав випробування, моє майбутнє, очевидно, було б забезпечене і мене б, мабуть, як це називається… коротше, з Естеллою.

- Що таке? - насторожився я.

Розмовляючи зі мною, він водночас викладав ягоди на тарілки, тож і не знайшов зразу потрібного слова.

- Поріднили,- пояснив він, підбираючи ягоди, що натрусилися на стіл.- Засватали. Заручили. Як це ще можна назвати? Ну, щось у цьому роді.

- І як же ви пережили розчарування? - спитав я.

- Пхе! - відповів він.- Було б чого! Вона ж справжня зміюка.

- Міс Гевішем?

- Вона, власне, теж, але я мав на оці Естеллу, Ця дівчина зла, пихата й вередлива, як тільки можна бути, міс Гевішем навмисне так її виховала, щоб помститись на всіх чоловіках.

- А вона родичка міс Гевішем?

- Ніяка не родичка,- відповів він.- Просто приймачка.

- А чому вона мала б мститися на всіх чоловіках? За віщо мститися?

- Боже мій, містере Піп! - скрикнув він.- То ви нічого не знаєте?

- Ні,- сказав я.

- Дорогий мій, це ціла історія, і її ми прибережемо на обід. А тим часом дозвольте поставити вам одне запитання. Як ви опинились там у той день?

Я розповів йому, і він уважно вислухав мене аж до останнього слова, а тоді знову засміявся й запитав, чи ще довго після того я ходив у синцях. Його я не став про те саме запитувати, бо мав щодо цього абсолютно певну думку.

- Містер Джеггерс, як я зрозумів, ваш опікун? - мовив він далі.

- Так!

- Ви знаєте, що він повірений міс Гевішем і ознайомлений з її справами більше, ніж будь-хто інший.

Це вже, я відчував, підводило мене до небезпечної теми. Я відповів, не криючи своєї здержливості, що бачив містера Джеггерса у домі міс Гевішем лише раз, саме в день нашої бійки, і що він, мабуть, і не запам'ятав мене тоді.

- Він був такий люб'язний, що запропонував мого батька на роль вашого наставника і з цією метою спеціально їздив до нього. Про батька він чув, звичайно, від міс Гевішем. Мій батько - її родич, хоч вони не дуже спілкуються: батько у мене до підлесників не належить і не хоче їй потурати.

Герберт Покет поводився так щиро й невимушено, що не міг не викликати симпатії. Ніколи - ні до нього, ні після нього - я не зустрічав людини, кожен погляд якої і порух переконливіше засвідчували б таку органічну нездатність на який-небудь підступ чи підлість. Щось було на диво обнадійливе в усьому його вигляді, але при тім відчувалося, що він ніколи не досягне великого успіху чи багатства. Не знаю, з чого я зробив цей висновок. Ми ще й не сіли обідати, а я вже мав таке відчуття, хоч і не можу його пояснити.

Він і досі був блідий паничик, і за всією його жвавістю та рухливістю прозирала якась нездоланна млявість: здоров'я у нього, мабуть, було не дуже міцне. Обличчя він мав не аж так і гарне, але надзвичайно привітне й веселе, що краще за всяку вроду. Трохи нескладний і тепер, як був того дня, коли його тіло немилосердно мотлошили мої кулаки,- він, здавалося, повік лишатиметься бадьорим і молодим. Сумнівно, щоб на ньому добре сидів провінційний виріб містера Требба, та одне певне, що у своєму досить уже благенькому вбранні він почувався куди вільніше, ніж я в новому.

Оскільки він виявився таким товариським, я повівся б нечемно, не відповівши йому взаємністю, тим більше, що ми ж обоє були молоді. Отож я виклав перед ним свою недовгу історію, особливо наголосивши на тому, що мені заборонено допитуватись, хто мій доброчинець. Далі я згадав, що, вирісши у сільській кузні, майже