Юрій Дмитрович Бедзік - Великий день інків, Юрій Дмитрович Бедзік

- Ми повинні стежити за ними, стежити за кожним їхнім кроком. Якщо Себастьян Олів’єро спробує вчинити якусь підлість, то доведеться зашкодити йому.

За деревами чути голоси, тупіт ніг, тріщать кущі, іржуть коні. Гурт бійців виходить на галявину. Серед них — Мігель і Антоніо. Син і батько, змучені, обірвані, з блідими обличчями і запалими гарячковими очима. Мігель ходив у розвідку і мав розпитати про долю “Віргінії”…

Доктор Коельо серцем чує, що він не приніс йому нічого втішного, і тому жде рапорту з нахмуреним і суворим лицем.

— Так, нічого втішного, — говорить Мігель, молодий, широкоплечий, ніжноокий, в сірих полотняних штанях і розідраній сорочці, з патронташем на поясі і через плече. Тримаючи за лікоть худенького батька, він доповідає про події в селищі. І враз його очі зупинилися на обличчі брата.

— Філіппе!

— Мігель!

Старий Антоніо бачить, як сини його впали один до одного в обійми. Його сини, його кров! Вони забули про командира, про все на світі, вони торсають один одного, заглядають один одному в самісіньке серце.

Мігель показує на батька і Філіппе кидається до нього…

Доктор Коельо нервовим порухом руки поправляє на голові пов’язку, йому боляче, досадно, гірко. Чужа радість ніби ще більше роз’ятрює біль його серця. Вони сміються, ці троє добрих людей. Але ж один з них приніс із собою страшну звістку…

Мігель перехоплює напружений, очікувальний погляд командира, і враз, згадавши все, підходить до нього.

— Вибачте, сеньйоре доктор!

— Я слухаю тебе, Мігелю.

Три коротких слова приніс з собою Мігель, коротких, як блискавка, і болючих, як рана від мачете: “Сеньйора Ернестіна вмерла”. Він не промовить їх. Для чого повторювати те, що вже сказали очі і вся його розхристана постать? І хіба батькове серце доктора Коельо не збагнуло давно, на кого підняв свою брудну руку Себастьян Олів’єро? Так, так, Себастьян Олів’єро смертельно поранив сеньйору ще на “Віргінії” і підпалив суденце…

Кволий голос Мігеля вплітається в батьківське горе доктора Коельо, пекучим зашморгом давить йому груди.

— Мулатка Мерфі розповіла мені, що до сеньйори заходив якийсь індіянин, — каже Мігель. — Напевно, її друг, її посланець.

- Її друг, ти правду кажеш, Мігелю, — монотонно, з вимученим спокоєм мовить доктор Коельо.

— Мулатка Мерфі не знає, куди пішов індіянин. Він зник безслідно. Він дуже боявся зустрітися з поліцією…

— Він мусив боятися поліції, Мігелю. Що ж далі?

Мігелеві більше нічого говорити, він мовчить, ловить у собі якісь думки, переступає з ноги на ногу і враз, посміхнувшись, каже:

— Я бачив сьогодні вранці людей сеньйора Крутояра. Вони лагодяться вирушати в дорогу. Чув, що мають намір мандрувати в глибину сельви.

Доктор Коельо дякує Мігелю. Потім відводить убік Філіппе Россаріо, і вони, такі несхожі один на одного — могутньоплечий робітник і старенький з борідкою клинцем доктор — зважують останні новини і шукають остаточних погоджених рішень.

— Очевидно, сигнал, якого ви так чекали, прибув, — каже доктор Коельо.

— Так, чекали ми і, сподіваюся, ви теж, сеньйоре доктор, — промовляє трохи дражливо Філіппе Россаріо. — Отже, скоро будемо виступати. Коли почнуться дії і підніметься народ, наші суперечки з вами відпадуть самі собою.

— Можливо, Філіппе, хоча я хотів би ще раз просити вас про обережність…

Філіппе Россаріо дружньо обнімає старенького доктора за плечі.

— Мила ви людина, у нас є план, конкретний план, і я хочу, щоб це був і план вашого загону, план вашого серця. Нагадаю вам: до нас поспішають політичні діячі, що довгі роки перебували за кордоном. На чолі їх стоїть син славнозвісного генерала Матаразо — Феліче Матаразо. Феліче прибуде морем, на шхуні, з загоном волонтерів, вони висадяться на березі. І тоді ми даємо сигнал для загального виступу…

— Даруйте, ви знову про повстання? — викривив вуста доктор.

— Ні, спершу ми закличемо народ до загального політичного страйку. На вулиці вийдуть мільйони. Народ зажадає відставки генеральської хунти. Нас підтримає провінція, всі найдальші закутки республіки, включаючи й райони Ріо-Падамо. Генерал мусить зрозуміти своє безвихіддя. Він піде у відставку, і тоді Феліче Матаразо буде обраний новим справжнім президентом країни. Отже, для нас зараз найголовніше — сигнал від закордонного центру. Ми запалимо його на вершині Комо. Зв’язківець поруч, шукає нас…

Доктор Коельо обмацує рукою рану, нахмурює брови. Підкинувши враз голову, гукає в гущавину:

— Орнандо!

Смаглявий юнак в елегантному, крислатому сомбреро вихоплюється з кущів. Вся його струнка, пружна постать промениться молодечою силою.

— Ти підеш у селище Курумба для зустрічі з посланцем “Віргінії”.

— Я готовий, батьку!

- І по дорозі розпитаєш у індіян арекуна про росіян. Ти розумієш мене, Орнандо?

Звичайно ж, він розуміє. В підкинутій до капелюха руці, в широко розплющених очах горить бажання швидше вибратися на нелегку справу. Він умить дістанеться куди треба. А якщо негідник Олів’єро, цей підлий, нікчемний пес заміриться перешкодити шановному радянському сеньйорові, то Орнандо нагадає про себе. Ніколи ще його рука не хибила.

Коельо бачить, як смаглява синова долоня важко лягає на кобуру пістолета.

— Правильно, Орнандо! — схиляє доктор поранену голову. — Візьми з собою Мігеля Россаріо.

Добродушний велетень, наче вже давно чекає наказу, зливається могутнім плечем з жилавим, гнучким тілом молодого креола. Двійко друзів готові до діла.

їм підводять коней, засідланих, з притороченими гранатними сумками.

— В дорогу! — підтягується всім тілом доктор Коельо. — Щасливо, батьку! — гукає Орнандо і перший береться за луку сідла.

Бійці, що зібралися на галявині, вигукують якісь прощальні