Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

— Сліпі на серце? Як то?

— А хоч би й володарі, царі… Б’ються, умножають скарби, землі загарбують, а навіщо? До якого пуття? Голий приходиш у цей світ — голий підеш з нього. Кому ж залишиш купу того непотрібу, заради якого море крові пролив? Ото справжні сліпці! А мені того не потрібно: вольний, як птиця! Ходжу лісами, полями, людей звеселяю чи засмучую. А як звати тебе?

— Та… Мирославом кличуть.

— Гарне імя, — похвалив Боян. — Їсти хочеш?

— Та ні, ситий.

— Бреши. Коли це сирота ситим буває? Ось пиріжок з маком, бери, дуже смачно…

— Справді, смачно, — похвалила Мирося, куснувши пиріжок. — Ніколи такого не їв.

— На здоров’я… А цить, здається мені, вже близенько військо. Чи ти бачиш, хто там?

— То наше, витицьке, — схвильовано мовила Мирося. — Дружинники лаштуються в лаву…

— Готуються, — пояснив Боян. — Ворог, певно, близенько. Хтось скаче на коні — чую. Чи не до могили?

— Еге! — затривожилася дівчина. — Сам цар Горевій.

— Ще його тут бракувало, — буркнув Боян. — Чого йому?

— Ви ж, діду, як запитає про мене, скажіть, що я поводир, — попросила Мирося, ховаючись за кам’яним бовваном.

— Скажу, скажу. Кому ти потрібний?

Вороний кінь Горевія толочив копитами степову тирсу-ковилу, за ним з брязкотом і галасом скакали радники і воєводи, ще трохи далі сунулася лава дружинників. А від полуночі долинав зловісний гомін, там над хмарами жовто-попелястої куряви майоріли стяги, похитувалися списи. Витицькі вої лаштувалися велетенським півколом, позирали на тривожний обрій, голосно перемовлялися.

Цар уздрів постаті на могилі, круто здибив коня.

— Агов! Ти хто такий, хлопче?

— Поводир, — придушеним голосом одвітила Мирося, виглядаючи з-за кам’яного боввана.

— Кого водиш?

— Бояна сліпого.

— Бояна? — здивувався цар. — Це добрий знак, що він в таку пору з’явився. Хай іде сюди…

— Цар велить, щоб ішли до нього, — шепнула Мирося співцеві.

— Не піду, — позіхнув Боян.

— Ну, що там таке? — нетерпляче гукнув цар, поплескуючи долонею по шиї коня. — Чому не йде Боян?

— Гордий, — їдко зауважив радник Печерун, і його чорні очі спалахнули мстивим вогнем. — Чув я його пісні, все про волю співає.

— Він не хоче, — пропищала Мирося.

— Хіба не відає, що я цар? — гримнув Горевій.

— Мені однаково, хто ти, — озвався Боян, прислухаючись до брязкоту зброї. — Не бувало такого, царю, в Слов’янщині, щоб пісня до царів йшла. Царі до пісні йдуть — так бува. Тож вибирай!

— Іч, гординя яка! — скипів цар. — На моїй землі сидить та ще й патякає казна що!

Роздратовану мову Горевія перебив бойовий клич, що котився над степом, тривожний гомін: «Ворог! Ворог!»

Цар кинувся до коня, скочивши в сідло, крикнув здалека співцеві:

— Твоє щастя — битва починається. Ми ще не скінчили розмови. Втечеш — на дні моря знайду!

— Бояни не втікають, — пожартував Боян.

— Оспіваєш мою перемогу — прощу! — гукнув Горевій вже на скаку.

Мирося висунулася з-за каменя, схопила Бояна за руку.

— Ой-йой! У мене ледве душа в п’яти не втекла. Як ви посміли так з ним розмовляти?

— А як?

— Гостро.

— Як умію, хлопче. Пісня вища од усіх володарів. Царі вмирають, а пісня живе собі та й живе. Пам’ятай про те, Мирославе. Сядьмо ось тут, будеш мені оповідати, що там діється на полі кривавому…

Дві лави воїв зближалися, над ними кружляла хмара чорних птахів, над степом дрижало гаряче марево. Сонце нещадно пекло, у небі тривожно купчилася грозова просинь, здавалося, що десь там, у високості, Перун напинає велетенський лук виднокола, щоб метнути на землю громову стрілу герцю…

Почувши про наближення чужинецького війська, Корінь не втікав під захист витицьких стін. Разом з сином заганяв ягнят на пліт, переправляв на лівий берег, ховав у кошару, що її здавна мав у словутинських плавнях. Покінчивши з тою справою, батько з сином перепливли до землянки, щоб взяти з собою ще деякі припаси, і ось тут Зореслав забунтував. Повертатися на лівобережжя рішуче відмовився. Сказав, що не хоче бути вартовим біля ягнят і кіз, що йому вже обридла ґирлиґа пастуха, що заради такого животіння хіба варто було з’являтися в цьому світі?

— Серце моє горить! — з сльозами на очах промовив хлопець. — Як мені хочеться бути з лицарями.

— Дурне, аж кручене! — буркнув Корінь. — Хіба то лицарі? Б’ються, а спитай: для кого, за кого? Щоб Горевієві солодко жилося!

— Вони для слави б’ються! — палко сказав Зореслав, і очі в нього іскристо замерехтіли. — Невже ви, батьку, не прагнули бойової слави?

— Пусте мелеш, — махнув рукою Корінь, збираючи в торбу всяке начиння. — Різна слава буває. Одна нечутна — та вічна, добра. А інша — ганьбище. Теж славою її люди зовуть. Не дай боже, щоб така слава про тебе, синку, йшла. Кортить цареві чужі землі воювати, а ворогам — того ж самого забажалося, — от і ллють кров людей невинних. Чого їм треба? їсти чи пити не вистачає, а чи в дранті ходять?

— Та хіба, няньку, лише питво й харч людині потрібні? Герці, походи, пісня! То ж як дихання для душі!

— Співай, коли охота, — розважливо одвітив Корінь, завдаючи лантух на плечі. — Степ широкий, гори словутинські слухають тебе. Жайвір співає— співай і ти. Ходімо, пора!

Вони рушили по ледь помітній стежині, котра вела від землянки крізь тернові зарості до ріки. Зненацька Зореслав рішуче зупинився і сказав:

— Все навчаєте мене, навчаєте! А що мені з того? Співай, як жайвір, кажете ви. Жайвір