Олександр Павлович Бердник - Лабіринт Мінотавра, Олександр Павлович Бердник

це з вами? — напосілася вона на батька. — Куди простує дружина?

— Битва, Миросю, — роздратовано одвітив цар. — Ворог ускочив до нашого краю!

— От бачте! — їдко мовила Мирося, не жахаючись тої вісті. — Хотіли ви прилучити чужої земельки, а гляди, аби нашу не прилучили.

— Цить! — замахнувся на неї Горевій. — Іч, яка язиката! Та я їх, мов курчат неоперених, порозганяю по нетрях лісових!

Цар з воями й радниками поскакав за ворота городища, курява покрила дружину витицьку, а вороння все густіше й густіше збирається в небі грозовому. Десь з-за обрію долинають глухі громи, в повітрі спекота, і тривога незвідана плине понад землею, закрадається в серце царівни.

Вона піднялася до себе в світлицю, розшукала подружку Зорулю, схопила за руку.

— Що нам робити? Так хочеться глянути на герць, а батенько не дозволяє!

— А тобі не лячно? — сполохалась Зоруля, притуливши долоні до грудей.

— Та ні! Так хочеться, хоч плач!

— То одягнися хлопцем!

— Ай правда! — щасливо скрикнула Мирося. — Як це я не додумалася? Добудь мені сорочину та штанці полотняні… і шапку з ягниці, щоб коси убгати. Ще встигну доскакати до Воронячого поля… поки не почалося. Знаю короткий шлях, через Ведмежу долину…

Незабаром царівна вже зводила свого Гнідка в крутояр по вузесенькій стежині поміж бур’янами. Там вона одяглася в хлоп’яче вбрання, приторочила свою вишиванку до сідла, скочила на коня і — вйо! — майнула поміж чагарями до Ведмежої долини.

Не встигли ранкові тумани відкрити словутинське плесо, як царівна вже вибиралася по стрімкій кручі до прадавньої могили, що височіла на краю Воронячого поля. З прадавності вважали люди проклятим те поле, бо кипіло на ньому безліч боїв і можна було знаходити у бур’янах жовті черепи й кості, а інколи траплялися іржаві мечі або підкови.

Ось і нині до зловіщого поля зближалися з двох боків дружини супротивників, щоб помірятися силами. Глухо стугоніла земля, жовта курява котилася понад степом, лементувало чорне птаство, віщуючи смерть багатьом воям.

Мирося тривожно озирнулася. Все-таки страшно! Може, вернутися? А то наскочать чужинці, захоплять в полон. Якби хто був поруч!

А втім, вона не сама. На могилі хтось сидить, притулившись спиною до прадавнього кам’яного боввана. Хто ж це? Свій чи чужий? Придивившись гарненько, Мирося впізнала у тій постаті славетного співця, відомого всім яровитам сліпого Бояна…

ВОРОНЯЧЕ ПОЛЕ

Боян мандрував саме від полудня, де гостював на Хортиці у вільних лицарів. Багато городищ він одвідав, багато пісень та дум проспівав людям. За те мав від них шану, славу і притулок дружній з харчами та келихом меду хмільного.

Давненько почув співець вільний, що утверджується на землях Витича нове царство, і дуже засмутила та вість Бояна. І сказав він братчикам — воям словутинським:

— Піду, понесу яровитам пісню вільну, думу нескорену. Мо’, допоможе це людям збагнути, де їхня путь достойна і єдина. Диво дивне, як легко сини волі зрікаються найдорожчого? Навіть вовки-сіроманці, птахи захмарні бережуть волю свою, а люди — Ладині діти — забувають заповіти пращурів!..

— Іди, Бояне! — сказали вільні вої.

Співець подолав Дике Поле, прибув до меж царства витицького. А того ранку, коли напасники з полуночі вдерлися до земель яровитських, дістався він Воронячого поля. Втомившись, сів на могилі спочивати.

Зненацька він насторожено завмер, прислухався. Понад степом прокотилася якась тривожна хвиля.

— Вороння, — прошепотів співець. — Поганий знак.

Ліг на землю, притуливши вухо до трави.

— Стогне матінка. Військо суне. Та й не одне — з двох боків. Буде герць. Ото ж бо й чує проклята птиця, хмарою кружляє у дивоколі, жде свого часу. Ба, а це хто там шелестить? Хтось є чи мені здається?

Не здавалося Боянові. То простувала до нього Мирося, вбрана у хлоп’ячу сорочину та штанці. Косу вона запхала під шапку, і тепер її не впізнав би навіть рідний батько, тим паче, що дівчина замурзалась багнюкою, як пробиралася яругою.

— Хто там? — озвався Боян. — Хто б ти не був — добра людина чи розбійник — подай голос.

— Це я, — несміливо одвітила Мирося, поглядаючи на обрій, де все вище підіймалася хмара куряви.

— Хто такий «я»? — насмішкувато мовив співець. — Щось мале, голос тонкий. Наче дівчина…

— Ба ні, хлопець, — поспіхом заперечила Мирося.

— А чого приперла тебе лиха сила в таку пору на Вороняче поле?

— Хочу глянути на битву.

— Чи не здурів? Нащо воно тобі?

— А цікаво, — зітхнула Мирося. — Чув про лицарів, героїв, а герцю не видів. Кажуть, що це гарно, весело!

— Хто такі думки посіяв у твоєму умі? — здивувався Боян. — Гарно? Чи не об’ївся ти блекоти?

— А мені батько казав.

— А хто він — твій батько?

— Та… коваль він, — збентежено мовила Мирося, колупаючи босою ногою землю. — Нема вже його. Я сирота…

— Гм, — похитав головою Боян, — твій батько, синку, або дурень… або цар…

— Цар? — здивувалася Мирося. — А то ж чому?

— А дуже просто, — приязно пояснив Боян. — Бо царі, синку, дивляться на герць збоку. Той, хто заюшений кров’ю, не скаже, що це весело. От якби тебе розчахнули до пупа…

— Що ви?! — сплеснула в долоні Мирося, жахнувшись. — Таке страшне мовите! Хіба таке буває?

— Атож! — зітхнув Боян. — Був я дружинником, різався в страшній січі. Всього набачився. Мене з побратимом старшим захопили вороги та й познущалися. Очі мені випалили, а тоді пустили вниз за водою в човні… на глум, на муку… Хотів я на себе руки накласти, та врятував мене прадавній Боян. Виходив мене, просвітив серце. І збагнув я, що не я один у світі нещасний. Море муки над світом котиться. Я сліпий на