Олександр Остапович Авдєєнко - Над Тисою

class="book">Після тригодинної шаленої гонки Файн під'їхав до чехословацького кордону і вперше виключив мотор. Відкинувшись на спинку сидіння, він відпочивав, поки перевіряли документи і оглядали багаж та машину. Через півгодини він в'їхав у столицю Словакії — Братіславу. Поснідавши в першому, що потрапило на очі, кафе, він погнав машину вздовж Дунаю по автостраді Братіслава — Відень. Опівдні він був у Верхній Австрії, в місті Лінці, пересік австро-німецький кордон і гірською дорогою поїхав у Баварський ліс, у віддалений замок, на розправу до керівника розвідцентра «Південь» — недоступного генерала Артура Крапса.

Щебеневе шосе, прокладене по схилах гірського хребта, все стрімкіше і стрімкіше підіймалося вгору, дедалі частіше петляло. Вечоріло. Над зубчастими горами зійшов круглий яскравий місяць. Повітря ставало прозорішим і холоднішим. Над дорогою одна за одною виростали вкриті мохом скелі. Нарешті, за черговим поворотом промені автомобільних фар уперлися в високу огорожу, складену з циклопічного каміння і напівзаховану виткими рослинами. Джон Файн, кілька разів увімкнувши і вимкнувши світло, зупинився перед наглухо зачиненими залізними ворітьми, на яких була прикріплена чорна дощечка з золотими літерами: «Вища школа звіроводства Баварії». На світловий і звуковий сигнали з сторожової будки вискочив озброєний воротар у зеленій напіввійськовій формі.

— Хто? В чому справа? — спитав він по-німецьки з солдатською суворістю.

— Підійдіть ближче, — півголосом, теж німецькою мовою, озвався Файн.

Воротар обережно, не знімаючи рук з автомата, підійшов до машини. Файн назвав пароль і нетерпляче наказав:

— Відчиняй! Швидше!

— Яволь! — вартовий приклав руку до козирка кашкета і побіг до воріт.

Повільно розсунулись сталеві стулки, продзвенів електричний дзвінок, сповіщаючи вартові пости про те, що на територію замка вступає гість.

Тихо вуркочучи мотором, «Лінкольн» пройшов по зеленому тунелю, під столітніми смереками, і несподівано вискочив на величезну, залиту місячним сяйвом альпійську галявину. В далині, на протилежному боці галявини, височів похмурий замок. Стіни його були складені з великих кам'яних брил, потемнілих від часу і де-не-де повитих плющем. Гостроверхий черепичний дах, колись малиновий, став моховито-попелястим.

Вогкістю підземелля повіяло на Джона Файна. Він: одягнув піджак, зняв шолом і попрямував до замка.

По гранітних сходах парадного входу спускався чоловік у мисливській куртці, в зеленому капелюсі з пером, пишновусий і вирячкуватий. Підійшовши до приїжджого, він шанобливо, з улесливою посмішкою сказав англійською мовою з помітним німецьким акцентом:

— Сер? Шеф призначив вам побачення не в офісі, а в російській більярдній. Прошу за мною.

Чоловік з пишними вусами провів Файна в замок бічним, чорним ходом. Делікатно постукавши кісточками пальців у дубову фільонку високих різьблених дверей, німець шанобливо завмер, прислухаючись.

— Можна. Заходьте!

Служник розчинив двері і мовчки зник. Джон Файн переступив поріг і опинився в так званій «російській більярдній» — величезній наріжній кімнаті з дубовими панелями. Вирізьблена з дерева і підвішена на товстих бронзових ланцюгах до темних балок на стелі богиня полювання Діана тримала в руках великий, світлого дерева обруч. По всьому обводу обруча були вгвинчені електричні лампочки, що лили на зелене сукно більярдного стола матове світло. На всіх чотирьох стінах висіли чучела ведмежих і вовчих голів, оленячі роги. Під ними стояли шафи з книгами в шкіряних оправах, з пляшками і набором склянок, чарок, келихів, з більярдними киями і кулями. Кидалась у вічі особлива шафа, відома мешканцям і частим відвідувачам замка як «шафа швидкої допомоги». В ній зберігалося все необхідне «Бізону» для того, щоб він не помер наглою смертю, щоб його виснажені серце, мозок, легені, шлунок, нирки працювали більш-менш нормально: кисневий інгалятор, гумові подушки, наповнені киснем, пляшки з нітрогліцерином, з різного роду апетитними, проносними і снотворними рідинами, патентовані ампули, таблетки, порошки…

В дальньому кутку більярдної полум'янів величезний, подібний до грота, камін. Вогонь вилискував на різьбленому і полірованому дереві крісла — улюбленому місці відпочинку Артура Крапса. Крісло було порожнє.

Шеф грав у більярд без партнера. З деякого часу він любив вигравати тільки в себе і програвати тільки собі. Як не важко було на душі у Джона Файна, він все-таки з цікавістю вп'яв очі в «Бізона», недоступного для очей смертного. В останні роки «Бізон» вів відлюдне життя. Свою резиденцію він залишав тільки в тих рідких випадках, коли його викликало начальство з доповідями або за особливо важливими вказівками. Артур Крапc забув ті дні і роки, коли жив так само, як мільйони людей. Усе, що б не робив він тепер, було оточене найсуворішою таємницею.

Крапc не був ні прикажчиком Уолл-стріту, ні завзятим чинодралом генштабу. Сам він був найкрупнішим капіталістом, мільйонером, одягнутим в генеральський мундир. Крапc — власник сталеплавильних і деревообробних заводів, він у складі правлінь найбагатших компаній «Одяг» і «Взуття», співвласник банків у Бразілії, Перу, на Алясці, в Анкарі. Було що робити «Бізону» по власних підприємствах, однак він вважав за краще покинути бізнесменство. Заводами, банками і компаніями керували, примножуючи капітал, довірені особи Крапса, а сам він цілком віддався Європейському розвідувальному управлінню, цьому найважливішому форпосту космополітів-мільйонерів. Тут, на передньому краї боротьби з комунізмом, «Бізон» діяв, не шкодуючи ні «чіл, ні часу.

Його колеги, одягнуті в офіціальні мундири, виступаючи проти волелюбних країн, свою ненависть до нашого способу життя прикривали фіговими листками захисту демократії, оглушливо били в барабани, трубили в громогласні труби так званого «вільного світу». «Бізон» не мав потреби в цьому маскуванні, його слова ніколи не розходилися з ділом. Він робив те, про що говорив, говорив про те, що робив.

«Бізон» був одним з тих людей, що підготували законопроект, який випрошував у законодавчих органів незліченні суми грошей і право на найширшу і найпідлішу таємну війну проти Радянського Союзу та його друзів. У нього була одна мета, одне завдання — будь-якими, найпідступнішими способами підривати нашу могутність, послаблювати нас скрізь, де тільки можна, щоб забезпечити умови воєнного розгрому, нашої повної капітуляції перед світовим імперіалізмом.

Усі зусилля «Бізона» і його таємної армії були спрямовані на те, щоб, проникнувши на радянську землю, наносити нам удари по найжиттєвіших місцях: підривати мости і греблі, підпалювати заводи й фабрики, пускати під укіс