Володимир Миколайович Владко - Ідуть роботарі

ракету; треба, нарешті, подати сигнал, на який всі чекають!

І через хвилину високо в небі яскравою білою вогняною лінією майнула сигнальна ракета.

24. СОЛДАТИ З НАМИ, ТОВАРИШІ!

Справді, якщо на заводі панувала темрява, то зовсім інша картина була коло вокзалу. Тут робота йшла під яскравим промінням електричного світла. Вивантаженням вагонів із зброєю керував сам Боб Леслі. Це він розпорядився, щоб електростанція вимкнула завод та заводські будівлі.

— Залишити Бірза з Говерсом без світла дуже варто. Я з свого досвіду добре знаю, як деморалізує темрява, — сказав він Тімові.

Вивантаження посувалося енергійно. Залишалося вже всього з піввагона, коли в небі майнула вогняна стрічка ракети. І майже одночасно до Боба підбіг робітник з рушницею:

— Військо облягає місто! Мені щойно подзвонили телефоном з Айленда, там проходять рота за ротою солдати, що наближаються до міста.

Ще через десять хвилин прибіг другий робітник-зв’язківець:

— Військова розвідка наткнулася на наші передові барикади у приміській смузі. Здається, вона встановлює кулемети. У нас чекають на допомогу, бо ми маємо мало зброї.

Боб помахом руки підкликав до себе товаришів.

— Кінчайте негайно вивантаження та розподіляйте решту зброї. Усіх озброєних надсилайте на барикади. Ходімо, Тім!

Треба було тільки повернути з майдану, де містився вокзал, до вулиці ліворуч, як було вже чути поодинокі постріли. Немов хтось раз-у-раз роздирав сухі шматочки полотна. Боб гукнув робітника, що прийшов з барикад:

— От що, товаришу. Ми знайдемо шлях самі. А ти візьми оцю записку та біжи до поліції, себто тепер уже не поліції, а штабу нашої червоної міліції. Передай записку та повертайся на місце.

Він підійшов до світлого вікна і хутко написав записку.

— Ось, маєш.

Робітник зник за рогом, а Боб пояснив Тімові:

— Треба розставити патрулі по вулицях та ще захопити отих гадин з «Бойових хрестів» на чолі з полковником Блеком, які встигли перебігти до станції керування роботарями. Хай вони сидять там, все одно ми їх візьмемо. Можна навіть не поспішати. Адже станцію ми обложили міцно. Розумієш?

Тім кивнув головою. Вони підходили ближче. Уже було чути, як пробували чергами кулемети там, за барикадами. Це була поки що тільки спроба, бо кулеметники випускали підряд не більш, як п’ять-шість куль. Але ясно було, що то є спроба перед рішучим боєм. З цього боку барикади пострілів не було чути: робітники заощаджували патрони, вичікуючи відкритого нападу.

Мимоволі присідаючи, коли чути було близьке бджолине гудіння куль, Боб і Тім дістались до барикади. Тут усе було спокійно, люди лежали напоготові. Коло них стояли ящики з патронами; дехто не встиг навіть як слід витерти з гвинтівок густе мастило, яким змазані були рушниці в ящиках. Загоном керував один з старих робітників, член страйкового комітету.

— Алло, Джаспер! — гукнув його Боб. — Як справи?

— Чекаємо, Боб, чекаємо. Адже саме такий ти дав наказ? Проте, якщо не виправдаються твої думки, — буде дуже шкода. У них сила-силенна кулеметів. Ач, скільки пробують… Прислухайся сам.

Справді, кулемети тепер стріляли майже без відпочинку. Ворог немов хотів прострочити кулями всі барикади, намацати супротивника кулеметним вогнем — і вже потім щось починати.

— Нічого, Джаспер, — відповів Боб. — Такого добра вистачить і в нас. Через кілька хвилин одержиш з вокзалу нову партію зброї, та ще чотири-п’ять кулеметів. Тримайся, старий, не витрачай даремно патронів. Твоя тактика така: спокійно чекати і придивлятися, як поводитимуться солдати. Ти ж знаєш, що серед них є багато наших. Звісно, таких зустрічатимеш не вогнем. Але будуть і такі, що з ними є один лише спосіб розмовляти — з гвинтівок та кулеметів.

— Гаразд, будь певний, ми напоготові. Аби тільки не затрималась справа із зброєю.

— Ні, не турбуйся. Ну, ми пішли далі. Бувай!

Коли вони відійшли від цієї барикади, попростували вулицею до другої, Тім промовив:

— І все ж таки у мене іноді виникає думка: а що, коли робота наших військових організаторів на чолі з Діком Ольсом не дасть добрих наслідків? Що тоді?

Боб жалісно поглядав на Тіма, як на дитину, і ляснув його по плечу:

— Ніколи не гадав, що мій добрий приятель, рудий Тім, отак міркуватиме. По-перше, що то за панічний склад думок взагалі? Ти бачив ракету? Хто її випустив? Дік Ольс. Значить, усе гаразд. А коли б і не так — хіба мало у нас зброї, щоб нам лякатися? Хіба не готові ми до рішучого бою? Ех, ти!

Тім зніяковів.

— Бач, я трохи не про те говорив. Я згадав про той сьомий полк, де зібралися, як казав Дік, самі фашисти. Як би він не завдав нам клопоту.

— І знов, не такий страшний чорт, як його малюють. Хай навіть Ольсові не пощастить своєчасно впоратися з тим полком — що може він зробити проти нашої сили? Ні, Тім, ти сьогодні щось надто боязкий.

Тім зніяковів ще більше. Тим часом вони наблизилися вже до другої барикади, що перегородила широку вулицю. Позаду неї було місто, перед барикадою — вулиця перетворювалася на велике шосе, яке прямувало до Айленда, звідки наступало військо. Тут стрілянина була напруженіша. Очевидно, військові частини вже робили спробу наступати, бо перед барикадою, скільки сягало око, лежало чимало людських тіл.

Але не на те звернув увагу Боб Леслі, вхопивши за руку Тіма. Він вказав йому на кількох захисників барикади, які хоч і лежали разом з усіма з гвинтівками в руках, але зовнішнім своїм виглядом значно відрізнялися від решти.

— Тім, ти бачиш? Бачиш?

В голосі Боба Леслі лунали переможні урочисті нотки. І він мав підстави вважати це за перемогу, бо разом з робітниками, кожного з яких він знав в обличчя, — за барикадою, захищаючи революційне місто від війська, — лежали з гвинтівками в руках і