Олексій Михайлович Волков - Переможець отримає все

його прізвище. Ну, вони все «шісткою» старою їздять уп’ятьох. А звідти чотири машини женуть. Зі Львова мужики… Я став, — вів далі Віктор. — Дивлюся — така нарада серед дороги — ті з Тужира, вісім машин, а ті ще тільки туди…

— Що тобі сказати… — промовив той, хто на вигляд був за головного. — Перекинувся — не те слово.

— Покотився, швидше… — додав інший.

— Підйом здоровезний, внизу майже провалля. Обмежуючих тросів не було. Летів донизу перекидьки. Машина у пляцок. А там бак вибухнув…

— Страх… — промовив Віктор. — А з дороги чого злетів?

— А хто знає? Зіткнення, принаймні, ні з ким не було. Так кажуть. Та он вони з Мішою тільки-но роз'їхалися. — Той, хто говорив, показав на колегу, який стояв поруч. — Гнали «сімки». А тут…

— Дощ пустився, знаєш, мрячка така… — пояснив той, кого назвали Мішою. — Якраз сіріло…

— Це завал… — повторив Віктор. — Та ж нормально їздив мужик! Цілком нормально. Зрілий водій наче був…

Цієї наживки ніхто з них не вхопив. Ніхто не сказав — «Ну ще би! Він же ж…» Ніхто не поспішав викладати йому, звідки в Юри Чурикова були навички екстремального водіння машини й чи були вони взагалі. Натомість його запитали, звідки знайомий із загиблим. Довелося розповісти вигадану байку, як кілька років тому Юра виручив його на митниці, коли Віктор буцімто влетів з вантажем. Юра позичив йому грошей на хабар, щоб викрутитися. Чималу суму.

І ось — ну, звісно…

— Коли це було?

— Роки два чи три… — скривився Віктор, нібито згадуючи.

Якщо вони весь час їздили тільки разом, оця компанія, то зараз його просто виведуть на чисту воду. Але цього разу минулося. Очевидно, існувала ймовірність того, що Юра Чуриков міг бути десь на митниці кілька років тому й без них.

Нагорі вже сідали до столу, і Віктор влаштувався там серед нових знайомих. Звичайні поминки. Повисихали сльози, потекли розмови… Свою казку Віктор оповів принагідно й Аліні. І попросив розповісти про Юру. Вона почала. Виявляється, Юра закінчив політех у Чернівцях, рік чи два працював на заводі, потім пішов на якесь мале підприємство, яке невдовзі розлетілося. Тоді й почав ганяти машини. Поступово сформувалася більш-менш постійна компанія хлопців, які займалися цією справою разом з ним. Аліна знала небагатьох. Ось і все.

— Не можу повірити, що це сталося, — закінчила вона розповідь.

— І я також, — відповів їй Віктор. — Хоча, власне, кожного з нас може підстерегти, не знаєш де.

— Ой, постукайте по столу й не кажіть так, — щиро побажала вона.

— А з Юрою взагалі не розумію, як таке могло статися, — вів своєї Віктор. — Гарно він їздив, елегантно. Хоча… Може, полюбляв притиснути? Ні? Знаєте, буває, той, хто почувається асом, любить показати клас.

— Та наче спокійно їздив… — знизала плечима Аліна. — Я, принаймні, не помічала. Звичайно, як усі.

Сівши за стіл, Віктор уже схилявся до того, щоб вважати свою версію помилковою. Навіщо їм був такий собі сірий аматор, як Юра Чуриков? Де йому було набувати навичок? В інституті? Навіть в армії не служив. Якщо розібратися, то він узагалі не був професійним водієм. Випадкова аварія?

Тим часом хлопці, вже добряче напідпитку, вийшли палити в лоджію, і Віктор, почувши характерні інтонації, зрозумів, що тут, за столом, нічого корисного вже не почує, й поквапився туди.

— С-сука… Не пробачу… — Аж заходився невисокий на зріст Андрій, стукаючи кулаком по перилах. — Не пробачу собі ніколи…

— Перестань, не верзи дурниць, — заспокоювали його.

— Не пробачу і все… — хитаючись, стояв на своєму той. — Ну мав Юрка передчуття! Мав! Недаремно не хотів їхати.

— Та закрийся, — розлютився раптом той, що виглядав на головного. — Чого ти, як баба? Чого ниєш? Хто його силував?

— Не силував, може, й ніхто, але всі просили. Всі казали, щоб не придурювався.

— То й що? Чого ти вирячився на мене? Чи я більше за всіх казав? А ти мовчав? Не силував?

— А він наче знав… — Хитав головою той.

— Що наче знав?! Він що — казав, що має в аварію попасти? Просто в останній момент не схотів їхати! А партію на сім машин замовлено. А якби я передумав, мене б ти не довбав?!

Ситуація загострювалася. Вони вже готові були хапати один одного за сорочки.

— Мужики, — встряг Віктор, — ви пробачте, я зі сторони людина, але не варто. Навіщо? З кожним могло таке статися…

— Ну ти віриш, що не хотів він їхати! — не відставав низенький. — За день відмовився! І так… наче відчував. Ми і так і сяк — «Не поїду» й годі.

— Може, справді що сталося в нього? — несміливо припустив Віктор.

— Та слухай його… — махнув рукою на Андрія ще один. — Ну чого ти баламутиш, нездоровий ажіотаж створюєш? Ну, не хотів, то й не хотів. Потім передумав і поїхав.

— Бо ми заставили… — Андрія зовсім розвезло від випитого. — А він передчував… Гадом буду! С-сукою буду! От повіриш… — Він уже майже вішався на Віктора, відвернувшись від приятелів. — Ну ж не женився, ніхто не вмер у нього… Просто — «не хочу». Забув? Не хочу. — Андрій помахав пальцем майже під самим носом одного з колег. — Це означає не хочу. Ось так. Без видимих причин. Доганяєш? Він просто не хотів… Буває так. Передчуття… С-с… свише…

П’яна балаканина ставала дедалі емоційнішою. Присутні розділилися на дві групи — одні вважали, що Юра перед самою поїздкою справді відмовлявся їхати без видимих причин, інші були впевнені, що або взагалі не відмовлявся від поїздки, або мав інші нагальні справи, тому й не схотів, або посварився чи пообіцяв щось Інні, з якою в нього був роман. Віктор слухав суперечку мовчки, намагаючись не пропустити жодного слова, запам’ятати все, про що йшлося. Це була хоч якась зачіпка. Нехай Юра Чуриков не був асом за кермом, але згадка хлопців про те, що несподівано в нього з’явилося передчуття, яке