Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

шрам) мене зробило іншою людиною. І не лише зовнішньо. Дозвольте відрекомендуватися. Корпораль Гнат Бишко.

Теодор недовірливо подивився на отамана, потім чомусь на генерала Тарнавського.

– Пане корпораль?

– Так, тільки вже не корпораль австрійської армії, а отаман нашої. То, може, обнімемося, як старі знайомі?

– Звичайно.

Вони обнялися.

– А зараз, пане десятнику, ідіть, – озвався Тарнавський. – Буде час, пан отаман знайде вас.

Теодор знову виструнчився і покинув кімнату.

На вулиці він підійшов до хорунжого.

– Пане хорунжий! – звернувся. – Де я можу переночувати? Увесь день в сідлі. Кінь стомився, та й я…

Він не дуже сподівався, що хорунжий йому допоможе, але, на його здивування, наддніпрянець відповів:

– Поїдете ось цією вулицею і побачите колишні царські казарми. Там розмістилися три наші сотні. Приміщення практично порожні – більшість у лазареті. Тому спокійно можете відпочити, та й коня нагодувати. Захворіти не боїтесь?

– Ні, не боюсь.

– Ну, тоді удачі!

– Дякую, друже!

Теодор сів на коня і легким кроком направив його до казарми.

Казарма, у якій поселився Засмужний, була велика і навіть не порожня. На ліжках лежали зо три десятки стрільців. Інші півтори сотні пустували.

Появу новенького стрільці зустріли байдуже. Більше того, вони його проігнорували, з чого Теодор зробив висновок, що плинність кадрів тут велика.

У казармі його і знайшов отаман Гнат Бишко. Він зігнав Засмужного з ліжка, сів навпроти, поставив табуретку, так само мовчки вийняв з кишені шинелі пляшку.

– Посуд маєш? – Це були його перші слова.

– Звідки?

– Непрактичний ти, – буркнув Бишко.

Він обернувся до стрільців, що дрімали у протилежному ряду ліжок.

– Стрільці! Позичте командирам горнятка, – сказав він. – Віддамо обов’язково.

Один зі стрільців, видно, наймолодший за віком і званням, підвівся, відкрив свою сумку, потім сусіда і поставив два металеві горнятка на табуретку.

Бишко, розливаючи горілку, говорив:

– Знаєш, Теодоре, що мені найбільше подобається у нашій службі? Ось такі зустрічі. Де б ти не був, завжди знайдеться солдат чи унтер-офіцер, з яким ділив фронтовий мандраж, спеку і холод, чи ось так, як зараз, пляшку горілки.

– Так, – згодився Засмужний. – Тільки ще б не згадувати, під якими прапорами ми воювали.

– Ми солдати, Теодоре, солдати. Давай вип’ємо за нашу зустріч.

Випили. Закусувати не було чим, просто занюхали рукавом.

– Розповідай! – тільки і сказав Бишко.

Він мовчки слухав розповідь свого колишнього підлеглого, крутячи у руках порожню кружку. Лише тоді, коли Теодор став говорити про Шлосмана, оживився.

– Так, помотало тебе, – сказав Бишко, коли Теодор закінчив розповідь.

– Та я не жалкую, – відказав Засмужний. – Принаймні, я досі живий. А ти? Де ти це отримав?

Теодор показав на шрам.

– На російському фронті. Під Тернополем. Майже навпроти рідної хати.

Гнат налив ще на дно кружок. Не чекаючи Теодора, випив.

– Російський улан виявився спритнішим. В усякому разі, спочатку. Я ж так і потрапив у дев’ятий полк.

– А потім?

– Потім? Після того, як мені зашили щоку, а рана була така, що язик вивалювався, повернувся у рідний полк, і усю війну мене носило по всьому фронту. А вже потім, коли «бабусі» не стало, сміливо перейшов до своїх. З генералом Тарнавським майже з самого початку.

– То ти знаєш все, – мовив Засмужний.

Бишко усміхнувся.

– А ти гадаєш, якщо я працюю при штабі, то мені відомі всі таємниці війни? Ти багато про що здогадувався, коли був у Відні? Ось то-то.

– Скажи мені, – не вгавав Теодор. – Чи не здається тобі, що нас кинули?

– А ти тільки тепер про це здогадався? Кому ми, галичани, потрібні? Полякам? Так, але лише як територія. Денікіну? Та плювати він хотів на нас! Петлюрі? Для нього ми такі самі австрійці, які посадили на владу його попередника Скоропадського. А тепер, коли ми не боєздатні, з нами можна і не рахуватися. Ти кажеш, що я при штабі і маю дещо знати. А я і знаю.

Бишко нахилився ближче до Теодора і вже тихіше продовжив:

– Ти знаєш, чому нас залишили в спокої? Всі! Адже, здається, що легше: вдарити на якомусь відрізку фронту – і прорив гарантований! Чому не наступають? Ні поляки, ні білі, ні більшовики. Причина одна.

– Тиф? – запитав Теодор.

– Він. Він, рідний. А от коли з стотисячної ще донедавна армії залишиться лише купка кволих перехворілих стрільців, отоді представники цих військ і протягнуть нам руку допомоги. І ми нічогісінько не зможемо зробити. Нічогісінько.

Гнат Бишко знову налив.

– А генерал Тарнавський? – обережно запитав Теодор.

Співрозмовник лише мотнув головою.

– Скажу тобі таке, – відповів він. – Ти передай це своїм командирам, але прошу не посилатися на мене.

– Обіцяю.

– Даремно ти приїхав у Вінницю. Ні, я не маю на увазі нашу зустріч. Я щиро радий тебе бачити. Я про твою місію. Допомоги не буде.

– Але ж генерал…

– А що він мав сказати? Їдьте, пане десятнику, назад і не сподівайтесь на нас?

– Але чому?

– Та тому, що дні генерал-четаря Мирона Тарнавського полічені! Пам’ятаєш Даниїла? «Мене, мене, текел упарсін». Знову запитаєш чому?

– Ні, – відповів Теодор. – Хто?

– Головний отаман. Він не може пробачити генералові здачу Києва Денікіну. Петлюра проходу не дає Петрушевичу. Все заарештуй Тарнавського та заарештуй! І здається мені, наш диктатор довго не витримає.

– А ти?

– А я звичайний офіцер штабу. «Нехай омине мене чаша ця!»

– Ти не вчився у семінарії?

– Не доводилося наразі. А зараз настає такий час, що сподіватися більше ні на кого не приходиться.

Вони просиділи ще добрих дві години. Пляшка горілки вже була давно випита, Теодор викурив не одну люльку, а розмова не припинялася. Врешті отаман підвівся. Побажав спокійної ночі, обіцяв навідатися зранку ще перед тим, як Теодор від’їде назад у бригаду. Засмужний, стомлений і захмелілий, лише торкнувся щокою подушки і миттю заснув.

Як і передбачав Теодор, Юліан Головінський не повірив його словам. Надто вже неймовірними вони звучали з уст людини, що вперше побувала у штабі армії і вперше побачила командувача. Що Головінський прямо і сказав Засмужному. Теодор змушений був вислухати його мовчки. Він не міг порушити дану Бишко обіцянку.

Але через тиждень Головінський пошкодував за свої слова. Бажана допомога так і не надходила, а 7 листопада за наказом Євгена Петрушевича генерал-четар Тарнавський був заарештований і усунений від командування УГА. Його замінив генерал Осип Микитка, на кандидатуру якого згодилися і Петлюра, і Петрушевич. Генерала Тарнавського помістили в Жмеринці, де на нього чекав трибунал.

Усі ці події відбувалися на фоні жахливої епідемії тифу, що врешті зачепила і Равську бригаду. Його не пережили сотні жовківських юнаків. Були втрати і в десятника Засмужного.

А