Петро Михайлович Лущик - Настане день, закінчиться війна…

траплялося завжди, коли він приймав якесь рішення.

– Пане десятнику! – врешті сказав він. – Ви маєте кому передати командування сотні?

– Та напевне. Правда, все молодь, але…

– Але у боях брала участь? – запитав супутник командувача.

– Всі, – підтвердив Теодор.

– Отже, без проблем.

– Напевне. Але я не розумію, чому я маю здавати командування.

– Не хвилюйтесь, – заспокоїв Головінський. – Про недовіру до вас навіть не йдеться. А ви нам потрібні для іншого. Знайомтесь, мій заступник Роман Фріш.

– Ми хочемо відправити посланця у Вінницю, – продовжив Фріш. – І ви – найкращий варіант.

– Чому саме я? – здивувався Теодор.

Йому була неприємною особлива увага командування.

– Тому що ви перехворіли тифом, – говорив Головінський. – Там (він кивнув головою вбік, туди, де повинна бути Вінниця) – тиф. І посилати туди здорову людину означає прирікати її на можливу смерть.

– А я?

– А ви вже хворіли тифом. Лікарі кажуть, що у вас виробився… як його…

– Імунітет, – підказав Фріш. – І більше ви захворіти вже не можете.

Це для Теодора виявилося приємною новиною. Це помітили й командири.

– От і добре. Вважайте, що з цієї сторони небезпека вам не загрожує. Тому ми зупинили свій вибір саме на вас.

– Зрозуміло.

– Ми відправимо вас з пакетом до генерал-четаря Тарнавського. У пакеті детальна інформація про наш стан і прохання про допомогу. Це я вам кажу для того, щоб ви знали, що везете. А зараз ідіть до своєї сотні, передайте командування і завтра зранку знову сюди. Поїдете верхи. На конях їздити не розучилися?

– Я драгун, пане сотнику, – відказав Засмужний. – А це назавжди.

Наступного дня десятнику Теодорові Засмужному вручили запечатаний сургучем пакет, він скочив на коня, поправив на плечі гвинтівку. Його шлях лежав на захід, до Вінниці. По прямій до міста було не більше п’ятдесяти кілометрів, але Фріш, який Теодора відправляв, все ж рекомендував не сходити з дороги, хоч це і зайвих двадцять кілометрів. Але по незнайомій місцевості у такий неспокійний час їхати було небезпечно. Тому Теодор не став ризикувати і вибрав обхідний шлях.

Хороший вершник, Теодор сподівався подолати до вечора цю дорогу, тим більше, що кінь під ним виявився дужим. Він міг не спішити – Головінський дав йому термін до завтрашнього полудня, але це був крайній термін.

Кінь почергово рухався галопом, алюром або кроком старим гостинцем. Вже через десять кілометрів від Романового Хутора війни зовсім не відчувалося. Тут не стріляли, не було видно стрільців, люди жили своїм повсякденним життям. Здавалося, так буде до самої Вінниці.

Коли до міста залишилося тридцять кілометрів, Теодор в’їхав у якесь село. Майже одразу він зрозумів, що тут розквартирувалася якась сотня. Правда, на вулиці він побачив лише поодиноких стрільців.

Ситуацію прояснив перший же селянин, до якого звернувся Засмужний.

– Солдати є, – сказав той, – але не їдьте в село.

– Чому? – здивувався Теодор.

– Тиф!

– Зрозуміло. І багато захворіло?

– Та майже всі. От лише деякі ходять. Решта лежать хворі. І мертвих багато. Не їхав би ти, солдате. Пропадеш даремно.

– Не пропаду, батьку, – відповів Засмужний і пришпорив коня.

Він галопом промчав селом, більше не зупиняючись. Імунітет імунітетом, а береженого і Бог береже. Нічого з долею жартувати.

У Вінниці він вже бував, коли дорогою на Київ відбили її у більшовиків. Його шлях пролягав повз будинок, де (Теодор пам’ятав) була лікарня – тісна, довга, як стайня, будівля у глибині двору. Теодор зупинився і завмер – уся площа перед лікарнею була заповнена хворими. Вони лежали хто на возах, хто на дошках, а деякі просто на землі. Між ними снували санітари, підходили то до одного хворого, то до іншого, але реальної допомоги не надавали. Санітари не лікували. Вони шукали тих, хто помер, щоб забрати від хворих і покласти на підводи біля воріт. Далі мертвих везли до місця поховання.

Розпитавши у випадкового сотника, де знаходиться штаб, Засмужний заспішив за вказаною адресою.

Перед будинком, у якому перебував командуючий, Теодор побачив невеликий загін охорони.

Теодор спішився, прив’язав коня до паркану і направився до входу у будинок. Його зупинив якийсь хорунжий.

– Куди?

– До генерала Тарнавського.

– Причина?

– Послання командира Шостої Равської бригади.

Хорунжий недовірливо подивився на Теодора, лише сказав: «Почекайте тут!» і зник у будинку. Теодор Засмужний у чеканні повернення хорунжого розігнув спину, що затекла від багатогодинного перебування верхи. Походжаючи перед двоповерховим будинком, галичанин спостерігав за охоронцями генерала. Судячи з форми – сині шинель і шаровари, сіра «мазепинка», – вони не належали до Галицької армії, але й до звичних Теодорові військ УНР також. А це були вояки Синьожупанної дивізії, яких Симон Петлюра надав у допомогу Тарнавському для охорони, а вірніше для нагляду за ним, тому що віднедавна перестав довіряти генерал-четареві.

Невдовзі у дверях з’явився хорунжий і сказав Засмужному:

– Пішли!

У його супроводі Теодор піднявся на другий поверх, хорунжий показав на високі двері, і Засмужний зайшов всередину. Хорунжий залишився за дверима.

У великій кімнаті Теодор побачив двох чоловіків. Генерал-четар Мирон Тарнавський виявився міцної статури чоловіком років під п’ятдесят. Його скроні вже рясно посріблила сивина. Інший мав відзнаки отамана і був дещо молодший. Всю праву щоку спотворив вертикальний шрам. Теодор мимоволі зіщулився – він знав, що такі відмітки залишає після себе шабля.

Генерал звів на прибулого стомлені червоні від недосипання впалі очі.

– Послання з вами? – запитав генерал без усілякого вступу.

Замість відповіді Засмужний відкрив польовий планшет і, ступивши два кроки вперед, подав пакет. Тарнавський нервово розламав сургуч, кинув на стіл непотрібний конверт і заглибився у читання.

Теодор Засмужний терпляче чекав.

– Ви знайомі з ситуацією у місті? – запитав, закінчивши читання, генерал.

– Так точно, – відповів той. – Надивився дорогою сюди.

– Ось вам відповідь на цей запит, десятнику. А втім, і це не факт.

Тарнавський акуратно склав папірець вдвоє і поклав на край стола до стосу інших паперів.

– Передайте своєму командирові, що його запит буде ретельно вивчено, – говорив генерал. – І я на нього дам відповідь обов’язково. Вам є де зупинитися у Вінниці?

– Знайду, пане генерал.

– Тифу не боїтесь?

– Ні.

– Чому?

Теодор пояснив.

– Що ж, це добре. Ідіть!

– Слухаюсь! – віддав честь Теодор і вже збирався покинути кімнату, як отаман, що весь час мовчав, зупинив його:

– Десятнику, зупиніться!

Засмужний знову виструнчився.

– Вас звати Теодор? – обережно запитав отаман.

– Так точно! – відповів Засмужний і уважніше придивився до того.

– Теодор Засмужний? Служили в Дев’ятому драгунському полку?

– Так точно!

Отаман обійшов стіл і зупинився перед Теодором.

– Ви мене не впізнаєте?

– Та ні, – непевно відповів Засмужний. – Пробачте.

– Нічого, – заспокоїв його отаман. – Це (він показав на